Upper banner energy

Плюшевий ринок газу

04 лютого 2018154"БізнесЦензор"
Vojtsitska viktoriya3

Відкриті ринки є як ніколи важливими для сучасного світу. Вони залучають інвестиції, створюють конкуренцію та унеможливлюють корупцію прозорими правилами гри, вважає нардеп від фракції "Самопоміч" Вікторія Войціцька.

Один із древніх філософів сказав, що насолода може приходити і від ілюзії, однак щастя –лише від реальності.

У нас дуже люблять звітувати Заходу про здійснені реформи, однак під цією фразою частіше розуміють не конкретні виконані заходи, а прийняте законодавство, що тільки передбачає зміни у майбутньому.

І, як правило, якщо ці задекларовані зміни реально зачіпають інтереси когось дуже впливового, то вони найчастіше залишаються лише на папері.

Україна як держава задекларувала бажання рухатись до створення умов для розвитку вільних ринків у галузі енергетики. Зокрема, в 2015 році парламентом був прийнятий закон про ринок природного газу.

Однак далі щось пішло не так. Ринок газу як такий не працює, і це вже давно стало секретом Полішинеля. Цьому є три причини.

По-перше, затверджена урядом формула цін на газ так і не є ринковою в повній мірі. По-друге, державні видобувні компанії дискримінуються у їхніх комерційних стосунках з приватними газорозподільними компаніями, контрольованими олігархами.

І, по-третє, монополізм на ринку побутових споживачів зберігається, адже через складність та заплутаність процедур змінити постачальника фактично неможливо. Розгляньмо кожну із причин трішки детальніше.

Тариф на пустоту

Найбільш промовистим дефектом нинішнього ринку газу є той факт, що встановлена на ньому ціна, яку навіть іменують "ринковою", насправді є далекою від ринкових реалій.

В 2017 році була прийнята постанова Кабміну № 187, яка встановлює ринкову ціну на газ в Україні таким чином, що до вартості газу в західноєвропейських газових хабах (напр. Дюссельдорф) сумуються витрати на його транспортування до України та входження в українську газотранспортну систему.

Але є тут є одне "але". Майже чотири п’ятих газу, що споживається в Україні, є газом внутрішнього видобутку. Натомість, решта (близько 20%) – імпортується.

Однак у вартість газу закладаються витрати на транспортування для усього газу. Транспортування, якого насправді не було. То що ми в результаті маємо?

Різницю, яка утворюється з плати за неіснуюче транспортування газу вітчизняного видобутку, люди фактично платять з власних кишень.

У прихильників подібної формули ціноутворення можуть бути аргументи, мовляв, потрібно накопичувати кошти для модернізації української газотранспортної інфраструктури.

Однак, невже в ситуації, коли більше половини населення змушено жити на субсидії для сплати комунальних тарифів, саме такий спосіб пошуку інфраструктурних інвестицій ціною масового субсидійного кріпацтва громадян є найкращим?

Чи не краще залучати ці інвестиції, пришвидшивши процес вибору міжнародного партнера для оператора української газотранспортної системи, який з ряду об’єктивних і не дуже причин і так було надмірно розтягнено?

Скасування доплати за фіктивне транспортування українського газу дозволило б навіть переглянути ціну на газ для населення у бік зменшення. І це аж ніяк не порожні фантазії.

Саме тому внутрішня ціна для населення має бути середньозваженою між двома компонентами:

  1. 1) ціна хабу без витрат транспортування на газ внутрішнього видобутку;
  2. 2) ціна хабу додати витрати на транспортування для імпортованого газу.

Варто розуміти, що ринкова ціна не означає те, що пересічні громадяни завжди мають за щось переплачувати. Уряд мав би проявити бажання стати на сторону людей і аргументовано довести фахівцям з Міжнародного валютного фонду (МВФ) свою позицію.

МВФ виступає за якнайбільш наближену до реалій ринку ціну і, у випадку проведення дійсно фахової дискусії, його представники не мали б заперечувати проти зменшення ціни на газ, коли для цього є об’єктивні передумови.

Покладення спеціальних привілеїв

Інший фактор зведення нанівець запуску повноцінного ринку газу – прийняття постанова про так зване "покладення спеціальних обов’язків" (ПСО) на постачальників природного газу.

Вона визначає тимчасовий трирічний перехідний режим, який по ідеї має забезпечити безперебійність газопостачання в домівки українців до того, як в газовому секторі повноцінно запрацюють ринкові механізми.

Однак є всі сумніви вважати, що озвучена мета – не більше, ніж красива формальна причина. Адже насправді дане рішення фактично гарантує прибутки приватних газорозподільних компаній (облгазів і газзбутів) за рахунок компаній державних.

Про що ж саме йдеться?

Відповідно до цієї постанови, НАК "Нафтогаз" має щомісячно протягом спеціального періоду мають законтрактовувати природний газ для газзбутів в обсягах, що ті проситимуть. Цей період триватиме з 1 квітня 2018 року по 1 квітня 2021 року.

Найбільш кричущим недоліком даної постанови є те, що структури НАКу фактично не мають можливості відмовити у задоволенні заявки на отримання нових поставок природного газу навіть в ситуації, коли з ними ще не розрахувались за попередні.

Таким чином, всі фінансові ризики лягатимуть на державні компанії, а приватні посередники-монополісти отримуватимуть гарантований прибуток.

І розміри цієї проблеми вже стають загрозливими: тільки за минулий рік борги газзбутів перед "Нафтогазом" виросли на 106%, до 20 млрд грн.

Нагадую, що три чверті облгазів та газзбутів контролює олігарх Дмитро Фірташ. І очевидно, що без політичного впливу цього бізнесмена тут не обійшлось.

І те, що у віце-прем’єр-міністра Володимира Кістіона працюють радниками люди з минулим у корпоративних структурах Фірташа є яскравим цьому підтвердженням.

З приводу цієї постанови віце-прем’єр-міністр Кістіон вже отримав листа від Янеза Копача, голови Секретаріату Енергетичного Співтовариства.

У ньому європейський посадовець, відповідальний за моніторинг дотримання Україною своїх зобов’язань в енергетичній сфері, достатньо однозначно висловив невідповідність цієї постанови нормам європейського законодавства.

Бо й справді, постановою не передбачено абсолютно ніяких механізмів контролю за тим, чи дійсно наданий облгазам газ дійшов до населення, і чи не міг він часом бути використаним на інші потреби.

Адже тіньовий продаж для промисловості газу, що мав іти на потреби населення, завжди був однією з найулюбленіших схем вітчизняного олігархату.

Так само в Кабміні, готуючи рішення, яке немовбито мало підготувати Україну до переходу до повноцінного ринку, забули потурбуватись про те, щоб у постанові була прописана можливість дострокового припинення режиму ПСО.

Це яскраво демонструє те, що, на превеликий жаль, найімовірніша мета запровадження цього "перехідного стану" – це просто виграти якнайбільше часу, щоб олігархічні структури ще як мінімум три роки отримували гарантовані державою надприбутки.

Допоки смерть не розлучить Вас

Одне з основних нововведень європейського енергетичного законодавства – право споживачів газу чи електроенергії самим обирати собі постачальників. Так само, як люди обирають, до прикладу, компанію, що постачатиме їм питну воду в офіс.

Це створено для того, щоб посилити конкуренцію на ринку, що, відповідно, має зумовити і підвищення якості наданих послуг. І зараз споживачі в ЄС дійсно мають реальне право на вибір постачальника.

У нас з цим набагато складніше. І знову ж таки через політично захищену монополію олігарха Дмитра Фірташа, який, контролюючи більшість облгазів, фактично домінує на ринку побутових споживачів природного газу.

Формально, новий закон про ринок газу гарантує право споживачів на зміну постачальника. Однак підзаконну нормативну базу прописали таким чином, що на процедурному рівні це зробити неможливо.

Відповідно до встановлених правил, замовниками послуг на розподіл природного газу можуть бути виключно споживачі.

Таким чином, це виключає можливість приватних постачальних компаній ставати посередниками, адже в такому випадку в афілійованих з облгазами газзбутів фактично нема альтернативи.

До того ж, інші складні нюанси юридичних відносин між різними ланками від видобувача газу до домівок людей значно ускладнюють можливість посередників відстоювати власні інтереси та права свої клієнтів у судах.

Відповідно, все це вкупі робить їхні послуги набагато менш привабливими. Потурбувались і про те, щоб із боку самого споживача будь-яке бажання перейти до іншого постачальника було придушене у зародку.

По-перше, споживач може змінити постачальника тільки за умови відсутності в нього боргів, але остаточний розрахунок зі споживачем з боку старого постачальника має відбутись тільки після зміни постачальника, який не відбудеться, якщо у споживача нема остаточного розрахунку, і т.д. Замкнене коло.

До того, теперішні процедури створюють ситуацію, коли щонайменше десять днів після формальної зміни постачальника послуги з постачання газу може взагалі не надаватись.

Адже новий постачальник ще не матиме на це юридичного права, а старого для цього вже ніщо не зобов’язуватиме.

Подібні штучно створені часові прогалини можуть використовуватись, щоб споживачі, які вирішили перейти до інших приватних постачальників, десять раз подумали, чи не захочуть вони потім майже два тижні мерзнути і в результаті вирішили нічого не змінювати.

Таким чином, органи виконавчої влади замість того, щоб закладати реальні підвалини вільного ринку, фактично цементують наявну олігархічну монополію.

Якщо ми прагнемо конкуренції на ринку побутового споживача, то замість того, щоб збільшувати в 4 рази розміри тарифу для газзбутів, найбільш логічним кроком було б дати можливість "Нафтогазу" конкурувати з газзбутами за ринок побутових споживачів.

Зокрема і в частині тарифу. Це призвело б до зниження витрат для споживача і стало б найшвидшим механізмом для запуску конкуренції в даному сегменті ринку.

Не знижувати планку

Недореформа ринку газу є чудовим індикатором стану справ в Україні останнім часом. Коли всі вже психологічно готові до змін, а вони відбуваються занадто повільно.

Коли молоді мотивовані благородними ідеями люди змушені протистояти в задушливих кабінетах перевіреним кадрам без мрій, зате з матеріальними інтересами. Коли щодня кожен з нас мимоволі задумується над тим, що переважає на шальках терезів: зрада чи перемога.

Тому, коли ми слухаємо дуже радісні виступи наших можновладців на різноманітних міжнародних форумах та урочистостях, ми маємо пам’ятати, наскільки реальність та дійсне небажання щось змінювати можуть разюче контрастувати з яскравою публічно озвученою метою.

Не варто обдурювати себе яскравою обгорткою. Так, Україна за останні декілька років зробила дуже багато, аби стати нормальною державою, здатною забезпечити достойне майбутнє своїм громадянам.

Однак це аж ніяк не означає, що подібний темп половинчастих змін має стати для нас прийнятним тільки тому, що раніше не було і цього.

Адже єдиний шлях, який по-справжньому веде до прогресу – це постійно підвищувати планку вимог до себе і до своєї діяльності. І це стосується не тільки пересічних українців, але й політиків.


Автор: Вікторія Войціцька
Коментувати
Energy banner