Banner top
Cc338f13e2c68745c7e182c5cd4b70468f90b8eb
Геннадій Рябцев

Чому в Україні немає ознак паливної кризи попри нове мито на російське дизпаливо

13 серпня 20191492
Administrativnyj reglament po opo

Після застосування мита для трубопровідних поставок дизпалива та окремих видів скрапленого газу з Росії, найбільший постачальник російського дизпалива в Україну - група Wexler заявила, що призупиняє поставки.

У відповідь представник президента в уряді Андрій Герус запевнив, що трейдери-імпортери переорієнтувались на інші джерела поставок. А міністр інфраструктури Володимир Омелян розповів, що за необхідності Україна може імпортувати нафту через морські порти для збільшення власної переробки нафтопродуктів.

Чому український ринок не залишиться без пального і чи можна завантажити українські нафтопереробні заводи, для “Української енергетики” розповів Геннадій Рябцев, професор Києво-Могилянської школи врядування.

Зараз в Україні відсутні будь-які ознаки паливної кризи, оскільки вітчизняний ринок нафтопродуктів є відкритим, преміальним і достатньо конкурентним. На дворі - не 2005 рік, коли загороджувальні мита блокували імпорт і кожна зупинка українських НПЗ спричиняла зростання цін. Приводом для цього могли стати не лише невчасно розпочаті ремонти, але й пересихання Сіверського Донця, обвал цегляної стінки в дуже цінне обладнання чи потрапляння в нього блискавки.

Ціни “брутто” на українському ринку (для кінцевого споживача) є нижчими за середньоєвропейські, але ціни “нетто” (тобто без податків) є більшими. Якщо в ЄС від реалізації пального трейдер, за значно вищої конкуренції, отримує близько 3%, то в Україні - 10...15%, а то й більше. Попри нещодавнє запровадження спеціальних мит, вітчизняний ринок залишається надзвичайно привабливим не лише для постачальників із Білорусі та ЄС, але й із Росії. Навіть якщо хтось із них, наприклад Wexler, спочатку заявляє, що припинить будь-який експорт, потім виявляється, що постачання лише змінюють маршрут. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Україна поставила рекорд із імпорту дизпалива в липні - Argus

З іншого боку, ситуація, коли політичний та економічний стан в державі не дозволяє українським підприємцям планувати свою діяльність на роки вперед, стимулює вкладати всі наявні в бізнесу кошти в трейдерські операції, а не в розширення та оновлення промислового виробництва. 

Тому, хоч в Україні й існують сім нафто- й газопереробних заводів, працюють лише два – Кременчуцький і Шебелинський, переробляючи, передусім, нафту й газовий конденсат вітчизняного видобутку (1,6 і 0,5 млн тонн відповідно). Ще близько 1 млн тонн сировини Кременчук імпортує. У решти колись потужних підприємств існують великі проблеми з правом власності чи обладнанням. 

Так, продукція Дрогобицького й Надвірненського заводів групи Приват не відповідає навіть старим стандартам якості, тому їх використовують лише як нафтобази. Схожа історія з Херсонським НПЗ, який збиралися реконструювати починаючи з 2005 року, проте обмежилися здаванням старого обладнання на металобрухт і підготовкою площадок під нове, яке так і не закупили. Власником Лисичанського НПЗ залишаються росіяни, а завод перебуває занадто близько до лінії розмежування, щоб зняти всі ризики його запуску. До того ж, у трубопроводах, якими до нього має постачатися нафта, - лише консерваційна рідина. Проблеми існують і в Одеського НПЗ. Перша - невдала спроба націоналізації підприємства, яку було розпочато відразу після Євромайдану, але так і не завершено Друга - найнижча в Європі ефективність, що зумовила використання потужностей заводу його попереднім власником не стільки для одержання товарних продуктів, скільки для первинного перероблення нафти.

Сумарно Шебелинський і Кременчуцький заводи переробляють зараз до 3 млн тонн нафтової сировини, хоча в Кременчуці завжди стверджували, що здатні наростити випуск продукції на 40%.

Однак для цього “українські виробники” просять “захистити” їх від конкурентів-імпортерів, або запровадивши квоти на постачання нафтопродуктів з окремих країн, або повернувши загороджувальні імпортні мита. Утім, до чого можуть призвести такі кроки, споживачі вже пам’ятають - невчасно розпочаті ремонти, блискавки… а потім - нестача пального на ринку, зростання цін та інші “принади” штучно обмеженої конкуренції. Утім, чому держава досі не запровадила непрямі заходи стимулювання “вітчизняного виробника” (відстрочку сплати ПДВ, нульові мита на ввезення спеціального обладнання, зменшення податків на період реконструкції тощо) особисто для мене незрозуміло.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Україна може замінити поставки пального з Росії морем - Омелян

Друга проблема збільшення переробка - в сировині. Найбільш імовірний експортер - Азербайджан, хоч і виявляє заінтересованість у постачанні нафти в Україну, ставиться до цього питання виключно прагматично. І якщо в Південному, Одесі чи Херсоні портові збори для нього зависокі, а гарантій систематичних і великих закупівель сировини ніхто не дає, то й нафта для України знаходиться не завжди. 

Нещодавно Кременчук отримав партію американської сировини сорту Bakken. Дехто поспішив назвати цей факт “знаковою подією”, проте насправді нічого революційного не відбулося. Адже американська нафта транспортується Атлантикою супертанкерами, що вміщують понад 320 тис. тонн сировини, тоді як Одеса може прийняти “лодку” з дедвейтом до 80 тис. тонн. Отже, щоб нафта американського походження систематично надходила в Україну, потрібно декілька танкерів, на які її потрібно перезавантажувати, тоді як постачальнику простіше продати відразу весь обсяг в Італії, Греції чи будь-якій іншій країні, заводи якої мають значно більшу, аніж в Україні, потужність. 

У будь-якому разі, щоб збільшити завантаження вітчизняних підприємств, необхідно укладати довготермінові контракти з експортерами. Але для цього потрібні великі кредитні кошти, залучення яких також є великою проблемою. 


Автор: Геннадій Рябцев
Коментувати
Energy banner