До початку опалювального сезону залишилося два місяці. І хоча тепловики посилено готуються до нього, втім чимало підприємств не впевнені, що зможуть надавати населенню задекларовані послуги – забезпечувати теплом належної якості й безперервно. Причина в боргах. Через них підприємства можуть не отримати газ і не  матимуть можливості здійснювати комплексні роботи з модернізації (заміну труб, обладнання). 

Основними причинами фінансових труднощів фахівці галузі вважають тариф, який не покриває витрати на виробництво й постачання тепла, а також заборгованість споживачів у розрахунках за централізоване опалення та гарячу воду. За даними Держстату, станом на кінець червня вона становить 18 млрд  грн. Своєю чергою підприємства теплокомуненерго (ТКЕ) й теплоелектроцентралі (ТЕЦ) заборгували за газ понад 37 млрд грн і лише з початку цього року завинили вже більше 1 млрд грн перед операторами газорозподільних мереж (ГРМ). Втім, на думку фахівців та експертів, проблема значно глибша – існуюча в Україні система теплопостачання давно застаріла й потребує комплексного реформування.

Опалювальний сезон під загрозою 

Керівник Бердянського підприємства теплових мереж Юрій Литовченко днями розповів, що для того, аби новий опалювальний сезон розпочався в жовтні, необхідно покрити збитки підприємства або з міського бюджету, або через підвищення тарифу. Без цього воно не зможе отримати газ. Збитки, зі слів керівника, були утворені через затягнену процедуру затвердження тарифу (-10 млн грн за три місяці), а також через прохання міського голови знизити тариф внаслідок здешевлення газу під особисті гарантії подальшої компенсації.

Під загрозою виявився також опалювальний сезон у Запоріжжі. Генеральний директор Концерну “Міські теплові мережі” Олександр Грек заявив, що населення заборгувало 1 млрд грн. З його слів, у підприємства недостатньо коштів, щоб розрахуватись за газ (у розмірі 1,5 млрд грн), який було спожито під час останнього опалювального сезону. У міському бюджеті таких коштів також немає. Відповідно НАК “Нафтогаз” не дасть газ на наступний сезон.

Через борги в розмірі понад 71,7 млн грн "Нафтогаз України" наклала арешт на рахунки ОКП "Миколаївоблтеплоенерго". 

“Внаслідок незатвердження економічно обґрунтованих тарифів ОКП "Миколаївоблтеплоенерго" недоотримало в 2017-2019 роках понад 252 млн грн”, – пояснює причину директор ОКП "Миколаївоблтеплоенерго" Микола Логвінов.

Також нещодавно Уряд закликав органи влади не допустити зриву опалювального сезону в Новому Роздолі та Новояворівську, що на Львівщині через боргові проблеми теплоелектроцентралі (ТЕЦ). Місцевій владі доручили розв’язати ці проблеми.

“Новий опалювальний сезон пройде успішно за умови фінансового оздоровлення всіх сегментів галузі, тобто достатнього та своєчасного руху грошових коштів від споживачів до виробників і надавачів послуг на ринках електроенергії, газу та комунальної сфери, – впевнений Максим Білявський, провідний експерт енергетичних програм Центру Разумкова. – На сьогоднішній день найбільш гострим викликом для вдалого проходження нового опалювального сезону є питання швидкого наростання заборгованості виробників теплової енергії за спожитий газ та послуги його транспортування і розподілу. Ситуація, що склалась позбавляє обігових коштів підприємств, які задіяні в технологічному ланцюжку (природний газ - електроенергія, тепло і гаряча вода) та унеможливлює безоплатний відпуск енергоресурсів. Все це призводить до ризиків припинення постачання газу, тепла та гарячої води”. 

Стан системи

Щоб з’ясувати, звідки ноги ростуть, тобто звідки виникли всі ці проблеми, варто розглянути, що ж це таке – наша система теплопостачання? Більшість багатоквартирних будинків приєднані до центральної системи теплопостачання (ЦСТ), яка складається з підприємств, що генерують тепло, і мереж, якими його подають. Оскільки такі системи будувалися ще за часів Радянського Союзу, то країни, які після його розпаду увійшли до європейського товариства, модернізували ЦСТ. Що це означає? Насамперед, такі держави (скажімо, Польща та Естонія) запровадили стовідсотковий облік тепла й економічно обгрунтовані тарифи. Споживачі почали платити лише за те, що використали, відповідно в них з’явився стимул економити цей ресурс. Крім того, в кожному місті розробили довгострокові стратегії та плани розвитку мереж, залучення приватних компаній до володіння та управління підприємствами ЦСТ. На ринку з’явилася здорова конкуренція, й споживачі отримали можливість обирати постачальника відповідно до якості послуг, які він надає та їх ціни.

В Україні ж за роки незалежності ЦСТ просто нещадно експлуатувалася, проте майже не оновлювалася. Грошей на її системну модернізацію в країні ніколи не знаходилося, попри постійне підвищення тарифів. Тому на даний час система є зношеною.

“Сьогодні ситуація виглядає таким чином. Як правило, тепло місту постачає єдиний монополіст, й альтернативи йому немає. Також є величезна протяжність мереж (понад 24 тис. км в двотрубному обчисленні), які погано ізольовані й у поганому стані. Понад 28% тепломереж експлуатуються понад 25 років, 43% – понад 10 років і лише 29% – менше 10 років. Теплові втрати й витоки становлять в середньому понад 15%, інколи по факту вони дорівнюють і 20%, і навіть 25%”, – каже Андрій Туцький, спеціаліст з енергоменеджменту.

Ситуація із теплогенеруючими підприємствами також доволі сумна. Наприклад, фахівці “Львівтеплоенерго” зараз проводять капремонт турбогенератора на ТЕЦ-1, який був введений в експлуатацію в 1946 році, тобто йому вже 74 роки. 

Аварії як дзеркало ЦСТ

Отже, проблеми в системах теплопостачання українських міст накопичувалися довгими роками і тепер даються взнаки. Про їх реальний стан красномовно свідчать аварії, які  з часом почастішали, стали більш масштабними та небезпечними. З останніх згадується цьогорічне січневе пошкодження центрального трубопроводу поблизу столичного ТРЦ Ocean Plaza, через яке від опіків гарячою водою постраждали 7 осіб. Даний трубопровід діаметром 1000 мм було прокладено 1987 року, тобто строк його експлуатації (25 років) завершився ще у 2012-му. Проте він обслуговував близько 3 тисяч будівель аж до згаданого сумного випадку.

Після цього заступник голови КМДА Петро Пантелєєв, виправдовуючись, зазначив, що майже 80% тепломереж є зношеними і потребують заміни, а це майже 3 тисячі кілометрів труб лише в столиці. "Щоб подолати критичну аварійність необхідно міняти щороку близько 170 км тепломереж", – сказав він. Лише для заміни труб на найбільш критичних ділянках, за розрахунками столичних фахівців, потрібно кілька років. Про “перспективу” заміни труб в межах країни можна лише здогадуватися.

Аварії в Києві стали звичним явищем. Так, 5 листопада 2019 року на розі вулиць Шота Руставелі та Саксаганського в Києві через пошкодження магістрального трубопроводу гаряча вода залила проїжджу частину й утворила яму розміром 9 кв.м, до якої потрапили два автомобілі. Кількома місяцями раніше, у квітні, внаслідок пошкодження тепломереж без гарячого водопостачання в столиці залишилося понад 100 будинків. А лише місяць перед тим (у березні) – 18 житлових будинки, дитячий садок і три адмінбудівлі, та найгірше, що чоловік отримав опіки ніг другого й третього ступенів.

“Ми бачимо цю проблему не лише в плані мереж опалення, але й також гарячого водопостачання, – каже Андрій Туцький. –  Зауважте, як часто в нас відбуваються відключення централізованої гарячої води. Мережі постійно виходять з ладу, їх часто відключають, а головне – ніхто не несе відповідальності за це. Просто: “Ой, ремонт!”. І споживач залишається без послуги, хоча платить за неї, й відповідно повинно бути гарантоване постачання цієї послуги”.

"Звісно, від аварій ніхто не застрахований. З плином часу труби старіють і їх потрібно міняти. “Водночас дуже багато років у нас нормальною експлуатацією і ремонтом мереж ніхто не займався, – розповідає Олександр Гут, спеціаліст із розвитку проєктів “Термомодернізація в житловому секторі”. – Тим більше в містах, де щільна забудова. Всі думали – згодом зробимо. Через недбалу, з порушеннями, експлуатацію систем централізованого теплозабезпечення наших міст, той резерв надійності, який був закладений під час їх проєктування та встановлення, поступово зменшується. Проте  зменшується набагато швидше, ніж мав би”. 

Фахівці та випробування “на папері”

Одна з причин такого явища, на думку співрозмовників, є втрата державою за роки незалежності великої кількості професіоналів із досвідом експлуатації тепломереж. “Свого часу я очолював одну з котелень теплокомуненерго Одеси, тому  можу порівняти, як було тоді і як є тепер. Зараз, коли розмовляєш із теплоенергетиком, то нерідко розумієш, що це не фахівець. Із кадрами сьогодні біда”, – констатує Олександр Гут.

І власне через таких “фахівців” експлуатація ЦСТ є неналежною, а це збільшує кількість аварій. Одним із прикладів такої недбалої експлуатації мережі є традиційні гідравлічні випробування системи, які відбуваються в травні-червні і для багатьох споживачів затягуються до двох місяців замість двох тижнів.

“Тепловики закінчили опалювальний сезон й обов’язково, відповідно до Правил експлуатації тепломереж, повинні провести гідравлічні випробування системи. Що це означає? У системі є робочий тиск, наприклад, 16 бар (1,6 МПа). Для того, щоб знати, що робити протягом міжопалювального сезону (готуючись до зими), потрібно дати тиск, який на 25% більший за робочий (1,6 х 1,25 = 20 бар) і витримати систему під таким тиском протягом заданого часу”, – пояснює Олександр Гут. 

У такий спосіб випробовують труби, шукаючи в них слабкі місця. Під впливом величезного тиску й температури трубопровід “прориває” в слабких місцях через іржу та корозію, адже метал старіє. По суті випробування нагадує процес надування кульок – лусне чи ні.

“Однак через те, що відповідальні особи бояться брати на себе відповідальність, вони порушують регламент, правила безпечної експлуатації трубопроводів, – додає фахівець. – І замість того, щоб провести випробування відповідно до вимог, насправді роблять їх лише “на папері” або під тиском, меншим за регламентований”.

Не важко здогадатися, чим це обернеться взимку. Водночас побачити проблемні місця трубопроводу можна також в інший спосіб. Для цього в системі спеціально встановлюються індикаторні вузли, за допомогою яких металографічна лабораторія теплопостачального підприємства визначає швидкість корозії металу (за його поведінкою). Тобто заміну тієї чи іншої ділянки труб можна планувати заздалегідь. Але, найімовірніше, цим не користуються.

І тому в той час, коли Європа йде до так званої 5G-генерації, тобто до 5-го покоління розвитку теплозабезпечення (це коли є ринок тепла, використовуються теплові насоси,  є пасивні будівлі, які більше генерують тепла, ніж споживають) у нас є лише 2G. “Ми ще працюємо з високотемпературним тепловим носієм, який більший за 100 градусів. На скільки років ми відстаємо? Як в тому анекдоті – назавжди. Напевно тому, що в нас є ті, хто гріє руки на монополіях”, – зазначає співрозмовник.

Якість послуг

Від стану системи, звісно, залежить якість послуг, що їх отримуємо. На жаль, багато українців взимку мерзне у своїх квартирах. До того ж трапляється, що цілі райони і навіть міста через аварії опиняються без тепла (так було зокрема в Алчевську взимку 2006-го). А влітку, коли теплокомуненерго проводять гідравлічні випробування, споживачі опиняються без гарячої води. Через це люди масово користуються електричними бойлерами. Також співвласники житла не в змозі коригувати подачу тепла у квартири, бо не мають регуляторів, а отже не в стані економити дорогий енергоресурс і відповідно власні кошти за його подачу. 

“Український споживач отримує послуги нерегульованої якості,  – вважає Олександр Гут. – Це означає, що, на відміну від електричної енергії, для якої є чітко визначені параметри якості – напруга, частота і таке інше, для тепла на рівні теплопостачальної організації визначено лише так званий “температурний графік”, але й той ніхто не дотримує”.

Саме тому ми як споживачі не маємо жодних підстав для того, щоб контролювати якість теплової енергії, бо її показники не визначені в жодному нормативному документі.

“В Україні споживач може або повністю відмовитися від централізованого теплопостачання (що ненормально й збитково відповідно до технічного рішення), або ж користується тим, що є, – констатує Андрій Туцький. – Зараз у будинках ставлять індивідуальні теплові пункти, і споживачі починають замислюватися про необхідність регулювання та балансування мереж, проте насправді це мізер від того потенціалу економії, яку можна було б реалізувати, якби монопольні компанії були зацікавлені в цьому. За нашими попередніми оцінками, потенціал економії безпосередньо на транспортуванні тепла – щонайменше 15-20%. З боку монополії це економія на виробництві та розполі по зовнішніх мережах”. 

Фахівець зазначає, що навіть прописані в законі норми, не діють. Зокрема в Законі “Про теплопостачання” зазначено, що має бути автоматизоване регулювання на джерелі тепла, якісний облік. Проте по факту цього немає. “По факту пікові котельні регулюють свій температурний режим двічі на добу. Щодо обліку, то є лічильники тепла й лічильники газу, але в котельнях спалюють газ із незрозумілою теплотворною здатністю. Їх ККД визначають віртуально. Наладчики, які пов’язані з режимними картами, розуміють, що фактичний ККД котлів набагато нижчий заявленого – 91% (вимагається за нормативом)”, – додає Андрій Туцький. 

Крім того, дуже багато білих плям у балансі споживання, тому що виникають питання комерційного обліку на кордоні зі споживачами. В ідеалі, каже фахівець, всі баланси мають сходитися між собою з відхиленням 5-7%, які припустимі для теплових втрат. По факту ці баланси ніхто зараз не може звести, тому що в нас немає навіть системи автоматизованого комерційного обліку, яка би об’єднала всі локальні лічильники. Тому ми не можемо визначити, а скільки саме маємо відсотків теплових втрат. Цей відсоток – віртуальний. Отже, сьогодні ми не знаємо реальний стан теплоцентралі. Коли  говоримо про те, що є розгалужена мережа трубопроводів, яка якимось чином транспортує цей носій, то тут піднімається дуже багато питань, каже співрозмовник. Як саме вона його транспортує? Чи транспортує в дану частину району надлишкове тепло чи ні? Де витікають носії у зовнішніх мережах? Зараз такі місця визначають лише за мокрим слідом від снігу, який розтанув у певному місці. І це попри те, що сьогодні є технології, які дозволяють зробити малозатратну оптимізацію цього процесу. Наприклад, можна здійснювати бодай віддалену теплозйомку районів і в такий спосіб визначити аварійні ділянки, де відбувається значна кількість витоків. На жаль, такі теплозйомки ніхто не робить. Чому? “Бо це нікому не потрібно, – каже Андрій Туцький. – Адже це жодним чином не впливає на зміну цінової політики підприємства. Тобто підживлюючі насоси працюють, тисячі кубів теплового ресурсу зливаються невідомо куди. І все це лягає на слабкі плечі споживачів”.

Отже, в Україні застаріла, “запущена” тепломережа, проблема з балансом обліків і до того ж немає розподілювача послуг і платежів.

“У нас розподілювач комерційних послуг і монополія зійшлися в одне ціле. Тому ніхто в цьому випадку не зацікавлений щось змінювати. У монополіста немає стимулу зменшувати свої виробничі втрати. Відповідно у споживача немає вибору, куди йому піти, яку альтернативу шукати”,  – зазначає фахівець.

Чи допоможуть нові закони? 

“Вимоги до якості теплової енергії, як до продукту, повинні бути визначені на рівні Закону України, для того, щоб споживач точно знав, що саме він отримує і за що саме він платить кошти”,  – каже Олександр Гут.

“Верховна Рада направила на доопрацювання проєкт Закону “Про внесення змін до деяких законів України щодо врегулювання окремих питань у сфері надання житлово-комунальних послуг”. Зокрема документ має врегулювати питання встановлення тарифів. Також у ньому, як перша ластівка, з’явилася відповідальність монополіста за послугу, яку він надає, – доповнює Андрій Туцький. – Дай Боже, щоб її закріпили, і щоб також з’явилися комерційні лічильники, які дозволяють контролювати цю послугу. 

Наразі ситуація наступна. У нас діє Закон “Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання” і Порядок оснащення будівель вузлами комерційного обліку. Що робить монополіст? Купує крильчасті водоміри на гарячу воду, без будь-якої можливості архівувати інформацію, контролювати температуру. Чому? Тому що банально йому це зручно, щоб жоден зі споживачів не міг пред’явити до нього претензії”. 

У законі прописано, що після завершення розрахункового періоду споживач може пред’явити претензію, і йому мають зробити перерахунок. По факту ніхто жодного перерахунку не отримує, тому що сьогодні монополіст в основному ставить прилади, які не дозволяють архівувати цю інформацію й підтвердити якість наданої послуги. 

“Тут незрозумілою є позиція органів самоуправління – чому вони не контролюють це питання, хоча повинні бути зацікавлені в першу чергу – як орган, який відстоює права мешканців? Зрозуміло, чому. Бо, як правило, всі монополії – це комунальні підприємства цих самих органів самоуправління. Тому це питання – хто зацікавлений в якості послуг і наскільки – дуже слизьке, – додає Андрій Туцький. – Ми повертаємося до головного пояснення: якість ринку послуг у нас дуже низька через відсутність конкуренції, через те, що по факту все зав’язано на органах самоуправління, які самі собі створили монополію, і далі вона під їх контролем обманює мешканців будинків”. 

Що не так із тарифом

Якщо тарифи на тепло постійно зростають і в них закладено кошти на модернізацію, то виникає питання: чому система теплопостачання в країні є застарілою? 

“Не може такого бути, щоб у всіх містах був практично однаковий тариф, тому що всі вони використовують абсолютно різне обладнання, різні схеми та джерела тепла, – каже Олександр Гут. – Проте всі теплопідприємства, немов під копірку, пишуть, що в складовій вартості тепла 70% – це вартість газу. Це дурня. Адже це залежить від обладнання, його ККД, теплової схеми, втрат у мережі. Не можуть бути втрати в тепломережі Тернополя такі самі, як у тепломережі Києва й понад те – в Одесі. І таких факторів дуже багато. Всі вони – величезний ребус, який більшість не хоче вирішувати. Першопричина негараздів полягає в тому, що там, де енергія – в нас скрізь монополії”.

Зрештою, чи можуть бути тарифи прозорими за наявної системи обліку? Адже сьогодні не у всіх будинках встановлені навіть будинкові лічильник тепла. Тобто по суті ніхто не знає, скільки тепла використовують споживачі, а скільки його втрачається через неутеплені труби, аварії тощо.

Зі слів заступниці глави Мінрегіону Наталії Хоцянівської, наразі в багатоквартирних будинках встановлено лише 81% необхідних лічильників теплової енергії і ще менше приладів обліку холодної та гарячої води. І через це людям виставляють рахунки за нормами споживання. Переплата за ними нерідко в півтора раза і навіть вдвічі більша, ніж за теплопостачання у квартири з аналогічною площею, але за лічильником тепла. 

“Що робить теплопідприємство з втратами тепла внаслідок аварій, старих неутеплених труб, старого обладнання тощо? Воно всі свої виробничі витрати вкладає як компенсацію у тариф, – каже Андрій Туцький. – На відміну від України, в європейських країнах перед такими підприємствами щороку стоїть завдання зниження тарифу, зокрема за рахунок модернізації. Отже, компанії змагаються за споживача за допомогою покращення послуг і зниження вартості вироблення тепла та його доставки. На жаль, у нас такого немає.”

Дотації  і вибори

Попри це, чимало фахівців переконані, що існуючі тарифи не покривають усіх витрат.

“Споживач платить за все – за вкрадений газ із магістральних газопроводів України (бо ці втрати лягають в тариф), і за втрати в  мережах теплопостачання, – каже Святослав Павлюк, виконавчий директор Асоціації “Енергоефективні міста України”. – Водночас має бути загальна логіка: тариф не може бути збитковим, місто не має права доплачувати, постійно дотувати підприємство в значних обсягах. Це має бути заборонено”. 

Експерт пояснює, що в разі таких дотацій у міста не залишається грошей на модернізацію тепломереж. І це дуже складна ситуація, оскільки строк експлуатації труби – 25-30 років. 

“Відповідно до аналізу, здійсненого нашою асоціацією, станом на кінець останнього опалювального сезону практично у 80% українських міст тариф на тепло не покривав собівартість його виробництва, – розповідає Святослав Павлюк. – І оскільки компанії, які надають тепло, є муніципальними (переважно комунальні підприємства теплозабезпечення), то міста їх просто дотують. І об’єм цих дотацій становить близько 7-8 млрд грн щороку. Фактично ми постійно маємо ситуацію, коли виходить прем’єр-міністр, наприклад, Гройсман, і каже, що тариф на тепло має бути не вищим 1400 грн за Гкал. Питається, чому? Адже різні міста – різні системи, різні втрати, різна вартість”. 

Після довгої дискусії з урядом Гончарука в листопаді минулого року постанова, якою встановлювався граничний тариф на опалення та гаряче водопостачання, була скасована. Проте згодом вартість газу зменшилась, і прем’єр сказав, що тариф також треба зменшувати.

“Однак він на той момент не покривав собівартості виробництва тепла та гарячої води, – зауважує Святослав Павлюк. – І ми маємо божевільну ситуацію, бо мери не мають сили сказати “ні” зменшенню тарифу, “ні” – дотуванню комунальних підприємств. А все через те, що інакше вони не виграють наступні вибори. В результаті ми йдемо до ситуації, коли мережі деградують, а міста дуже часто не мають грошей на їх оновлення (модернізацію)”.

Зі слів фахівця, зараз не можна скорочувати тарифи, бо треба якось реструктуризувати і повертати борги. Зокрема теплокомуненерго. З огляду на те, що тариф на газ зупинився і впав з березня по квітень, зростання боргів зупинилося. Але ближче до опалювального сезону ціна газу піде вгору. “Тарифна політика досить конкретна й водночас – умовна річ, бо ми не знаємо, якою буде ціна газу і відповідно, яким буде тариф, – додає Святослав Павлюк. – У Польщі, наприклад, розраховується середня вартість, середній тариф і виставляється будинку більш-менш рівними порціями за весь опалювальний сезон, але коригується після його завершення. І тоді, якщо сплачено забагато, гроші переносяться на наступний опалювальний сезон як аванс”. 

Проте в Україні проблема не лише з визначенням тарифу, але й також із процедурою його встановлення. Цей процес займає близько двох місяців. Отже, якщо вартість газу змінилася, то відповідно треба перезатверджувати тариф на тепло. Теплокомуненерго робить розрахунок, виставляє його на сайт для громадського обговорення, потім рішення погоджується, приймається. І весь цей час, коли місто розраховує газ, скажімо, по 3 тисячі грн, а він йде по 5 – борги накопичуються. Адже теплокомуненерго не може продавати газ по 5 тисяч і два місяці працює собі у збиток. Після цього підприємство просить місто заплатити, бо інакше збанкрутує, і споживач не отримує послуги.  І місто платить. “Тому період встановлення тарифу – це дуже важливо. Щоб не було тарифних розривів, коли газ купується за новою ціною, а тепло продається за старою, котра значно менша”, – наголошує Святослав Павлюк.

Борги породжують борги

Другою причиною виникнення заборгованості тепловиків, окрім тарифів, фахівці називають заборгованість населення. Згідно з даними Держстату, борги українців за опалення та гарячу воду становили (станом на 30.06.20) 18 млрд грн. Слід зазначити, що попри карантин, вони зменшилися у порівнянні з попереднім місяцем на 4,3%. Якщо проаналізувати динаміку з початку року, то в січні населення було винне тепловикам 22 млрд грн, у лютому – 22,3 (тобто борг незначно збільшився), але вже у квітні й травні становив 20,5 млрд грн (-8,1%) та 18,8 млрд грн (-8,3%) відповідно.

До речі, в червні 2020 року населенню за спожиті житлово-комунальні послуги до сплати нараховано 7,7 млрд. грн. У структурі боргу борги з постачання теплової енергії та гарячої води становлять 31,1%.

“Більшість споживачів справно платять за тепло, – вважає Олександр Гут. –  Але ті гроші, які отримувало комунальне теплопідприємство, місцева громада забирала й направляла на інші потреби. Наприклад, в 1999-2000 рік у котельні, де я працював, заборгованість по зарплаті становила більше року. Тобто не було грошей навіть на те, щоб заплатити людям, а не те, що на заміну, ремонт труб (магістральних трубопроводів). На жаль, комунальна енергетика щонайменше останні 25 років фінансувалася за остаточним принципом”.

Що маємо в результаті? Зношену стару тепломережу та борги населення, які своєю чергою переросли в борги тепловиків за газ. 

“Проблема розрахунків теплопостачальних і теплогенеруючих підприємств за спожитий ними природний газ для забезпечення потреб населення зайшла у глухий кут. Хоча підприємства теплокомуненерго (ТКЕ) і використовують спеціальні рахунки”, – констатував Денис Сенектутов, голова Асоціації газового ринку України (АГРУ). 

На його думку, слід розглянути можливість списання заборгованості теплопостачальних і теплогенеруючих організацій. А також слід встановити економічно-обґрунтовані тарифи на теплову енергію, щоб забезпечити своєчасність розрахунків за газ і його розподіл. 

“За десятки років застосування спецрахунків не існує жодного успішного кейсу вирішення проблем у сфері ЖКГ. Приклади підприємств ТКЕ, а також водоканалів демонструють, що спецрахунки гарантовано доводять такі підприємства до банкрутства, в той же час питання боргів повністю не вирішується”, – зазначив голова АГРУ. 

Щоб вирішити проблему боргів тепловиків за газ, на думку очільника АГРУ, потрібно розробити механізм для їх списання за всім ланцюжком доставки газу для виробництва тепла для населення. Це в кінцевому результаті дозволить забезпечити населення теплом під час нового опалювального сезону. 

До слова, через борги Міністерство енергетики хоче передати державні теплоелектроцентралі від Фонду держмайна до "Нафтогазу". Про це повідомила в.о міністра енергетики Ольга Буславець. Йдеться, зокрема, про контроль над ДП "Сєвєродонецька ТЕЦ", акціонерними товариствами "Одеська ТЕЦ", "Криворізька теплоцентраль", "Херсонська ТЕЦ", "Миколаївська ТЕЦ" і "Дніпровська ТЕЦ". 

Потрібні великі зміни, зокрема – ринок теплопостачальників 

Фахівці в один голос заявляють, що для зміни ситуації у сфері теплопостачання Україні потрібен ринок теплової енергетики, тобто багато теплопостачальників. У споживача має бути вибір. Це стимулює збільшення ефективності як споживання, так і виробництва теплової енергії.

“Потрібно розділити комерційний облік, тобто виділити його в окрему управляючу структуру – розподільну компанію, яка буде займатися фінансовими операціями зі споживачами, тобто виставляти їм рахунки тощо, – говорить Андрій Туцький.  – Й окремо треба виділити монополію, яка буде виробляти тепло. Тобто у відкритому ринку мають бути розподільні компанії і теплогенеруючі. На сьогодні у нас діє, на жаль, одна компанія – вона і розподілювач, і генератор тепла”. 

“Але для запровадження ринку потрібен інший закон, в якому би були стратегія й державне бачення, –  зазначає Олександр Гут. – А далі – необхідне його постійне незарегульоване виконання. До слова, в Польщі більшість теплогенеруючих підприємств у приватних руках. А в нас цього бояться, бо це природна монополія, тому як же її віддати приватному бізнесу? Проте досвід Польщі, Литви показує, що це нормально”. 

“Всі ці роки ми працюємо в наших містах з тепловими системами старого зразка, де є висока температура теплоносія, де на цю температуру фактично працює окрема теплова генерація, – каже Святослав Павлюк. – Натомість у Європейському Союзі мережі низькотемпературні. До того ж там працюють зі скидним теплом – від підприємств, транспорту (наприклад, від метро). В ЄС його знову використовують, заганяючи назад, у мережі. Якщо ми хочемо йти таким самим шляхом, то відповідно треба ставити правильний горизонт планування”. 

На Заході цей горизонт – 20-30 років (з операційними планами на 10 років і з коригуванням на 5 років). Адже будь-які проєкти щодо мереж – це довгий процес, довга розробка документації, довгі гроші. У нас же, як правило, горизонт планування, зазначає співрозмовник, – 5-7 років, із фактично операційними планами на 2 роки. А всі інвестиційні проєкти, які затверджуються підприємствами теплокомуненерго, газо- чи електропостачальними компаніями, розробляються на один рік. Проте короткими проєктами неможливо досягнути якихось стратегічних переваг чи змін. 

“Саме тому всі ці роки ми на рівні міст всі зусилля вкладаємо в те, щоб утримати діючу систему в працездатному стані. Добре чи погано – байдуже, аби вона просто працювала. Про якийсь розвиток загалом не йшлося. Саме тому в нас виник весь цей комплекс проблем, починаючи від горизонту планування, суті документів, котрі ми розробляємо, і закінчуючи тарифною політикою, що визначає здійсненність будь-яких перетворень, та наявністю технічних фахівців”, – додає Святослав Павлюк.

Інша проблема, що потребує негайного втручання – схеми теплопостачання. У Законі “Про теплопостачання” зазначається: “Державна політика у сфері теплопостачання базується на принципах оптимального поєднання систем централізованого та автономного теплопостачання відповідно до затверджених місцевими органами виконавчої влади схем теплопостачання з періодом перегляду п’ять років”. Але це в законі. Що насправді? 

Про оптимальне поєднання взагалі не йдеться. “За схемами теплозабезпечення міста займаються лише системами централізованого теплопостачання, а планування газових, електричних мереж по суті не здійснюють, – констатує Святослав Павлюк. – Проте цим потрібно займатися в комплексі. Тому що, якщо ми, скажімо, переводимо половину міста на газове опалення або на електричне, то треба бодай перекласти мережі”.

Тепер про схеми теплозабезпечення міст. Їх, зі слів експерта, на цей час розробили лише до 30 міст зі 170, котрі мають збережену систему централізованого теплозабезпечення. Щоправда, в Мінрегіоні вже є проєкт нової методики, яка, кажуть, істотно краща за стару. Вона передбачає інший горизонт планування, має обов’язок аналізувати наявність альтернативних палив, скидного тепла, використання цих джерел для теплозабезпечення, районування, визначає питання щільності, тобто дозволяє говорити, де можна робити індивідуальні системи опалення, а де не варто тощо. Проте з Мінрегіону цей документ ще не виходив. 

“У будь-якому місті процес реформування, модернізації тепломереж має бути частиною загального муніципального плану розвитку міста, – додає Святослав Павлюк. – Щоб було розуміння, де місто дає дозвіл на будівництво багатоповерхових будинків, і щоб ми розуміли, чи треба туди тягнути газові труби, чи потрібно там робити потужні електричні мережі. Можливо, в нас звільняються певні теплові потужності, бо в районі будинки термомодернізують, й тому тепло залишається за рахунок того, що вони утеплені. Отже, ми можемо використати це тепло в нових районах. Такі речі мають плануватися комплексно. Треба рахувати не лише вартість, але також екологічну складову, тому що паливо в індивідуальних системах – це  труби, які часто просто виводяться на фасадну стіну, відповідно викиди йдуть у бік будинку, і ми цим дихаємо.

Проте починати треба з того, що місто мусить мати картинку свого споживання, щоб зрозуміти, де воно є і куди хоче прийти”. 

Проте зараз місто не може планувати будь-яку діяльність, оскільки не знає, де ми знаходимось. Опитування, котре робила Асоціація енергоефективних міст протягом останніх місяців, зі слів її виконавчого директора, показує, що в Україні половина міст не має доступу до даних щодо споживанню газу, електроенергії. Обласні компанії-постачальники просто відмовляються їх надавати. Відповідно міська адміністрація може мати дані по бюджетній сфері, бо платить за неї й вона облікована завдяки власним лічильникам, але скільки й чого споживає населення і бізнес – вона не знає. “Це ті речі, які мають бути змінені на законодавчому рівні”, –  переконаний Святослав Павлюк.

Місто мусить мати всі дані, енергоменеджера, загальну енергетичну стратегію, загальну стратегію міста, розуміти, куди воно хоче розвиватися, де бути і відповідно, що для цього треба зробити. І в тому контексті вирішувати питання теплозабезпечення. Але його, переконаний співрозмовник, не можна вирішувати в рамках короткого передвиборчого періоду. “Треба розуміти, що має бути тяглість, тобто що ці проєкти мають переходити до наступників, які не повинні ставити ці проєкти під сумнів, бо інакше вони не відбудуться. Інакше ми будемо постійно повертатися до відправної точки”, – додав експерт.

Позитивні зрушення – краплина в морі проблем

У деяких містах України за допомогою закордонних організацій і коштів проводяться певні проєкти, заходи з модернізації тепломереж – заміна труб, їх ізоляція, заміна та ремонт обладнання, встановлення індивідуальних теплових пунктів тощо. І це дає позитивні результати.

“Якщо, наприклад, по Україні середній дозволений рівень втрат у мережах складає 13%, то, наприклад, в окремих районах Житомира, де переклали мережі, ці втрати зменшились до 3-3,5%. Тобто і в нашій країні можна навести лад. І це на існуючих мережах 2-го покоління, а не 4-го, яке є на Заході”, – ділиться інформацією Святослав Павлюк. 

Також у Житомирі місцеві депутати  проголосували за виділення 20 млн грн. на цьогорічні роботи з будівництва електростанції (на базі районної котельні) за проєктом СЕКО. Станція працюватиме за технологією органічного циклу Ренкіна (ORC) й допоможе місту стати більш енергонезалежним, адже побічне тепло буде використовуватися для підігрівання води для споживачів. Водночас викиди в атмосферу від роботи такої станції  – нульові. Будiвництво станції триватиме два роки.

Подібні успіхи, каже експерт, також є у Вінниці. Там також радикально скоротили втрати в мережах. І пояснює, як досягнути такого ефекту.

На рівні фізики будь-яка котельна система має максимальне ККД в режимі максимального навантаженння. Потужність середнього котла, який працює на опалення квартири (якщо ви маєте двоконтурний котел) коливається між 12 і 25 кВт. Для того, щоб обігріти квартиру, переважно вистачить 2-5 кВт. Оця надмірна потужність використовується в момент, коли споживач, наприклад, набирає ванну, бо тоді котел вмикається на максимальний режим, гріє проточну воду й дає температуру 60 градусів у режимі реального часу. Але це означає, що в момент, коли він працює в режимі опалення (3-5 кВт), він не працює в режимі максимального навантаження. Його ККД не є 92-94 градуси, а буде істотно меншим. Тобто індивідуальні котли в такому режимі не можуть модулювати потужність пальника (змінювати її дуже сильно), відповідно тому ККД падає. А от на великій котельні можна  використовувати різні котли. Там може стояти, до прикладу, котел на 100 мВт, 50 МВт, 20 МВт і два по 5 мВт. І залежно від того, яке споживання потрібне місту в цей момент, вмикаються ті або інші котли. Тобто можна вибрати той набір котлів, які дають максимальну ефективність. 

Втім Олександр Гут вважає, що керівники міст не ставляться до проблеми достатньо відповідально: “На мою думку, в нас ще жодне місто серйозно не поставилося до проблем теплопостачання. Вінниця за гроші Північної екологічної фінансової корпорації (НЕФКО) поставила у будинках теплопункти, які не працюють в автоматичному режимі. Якісь кроки в місті роблять, але відсутність стратегії та закону зводять їх нанівець. Житомир також за міжнародні кошти встановив ІТП у будинках. Проте в результаті платіжки за тепло зросли майже вдвічі. Я працюю з цими будинками і знаю це з перших вуст. Тому вдалих прикладів реформування системи теплопостачання в нас поки що немає”. 

До початку опалювального сезону розв’язати весь клубок проблем у системі теплопостачання – неможливо. Містам, вочевидь, в черговий раз доведеться шукати кошти для тепловиків. Без сумніву, населенню слід знову приготуватися до підвищення тарифів, тим паче, що встановлення економічно обгрунтованих цін на тепло – вимога Міжнародного валютного фонду. І байдуже, що компенсувати таке підвищення мало би паралельне зниження вартості виробленого тепла, економія енергоресурсів. У цьому, як ми почули, ніхто не зацікавлений. Тому знову все впаде на плечі споживачів. Чи витримають вони? Таких розрахунків ніхто не проводить. Мовляв, є субсидії. А чи є гроші на них?

Наразі спіраль закручується настільки щільно, що може перетворитися на зашморг.