За 12 кілометрів від райцентру Чигирин Черкаської області розташоване закинуте селище Орбіта. Зараз там мешкають близько сотні осіб. Колись тут планували побудувати містечко енергетиків, розпочали будівництво атомної електростанції. Згодом, після трагедії на Чорнобильській АЕС, будівництво припинили, люди з Орбіти почали залишати власне житло та перебиратися в інші населені пункти в пошуках роботи. Проте вже під час повномасштабного вторгнення, містечко та незбудована АЕС знову стали об’єктом уваги. Наприкінці серпня НАЕК "Енергоатом" заявила, що планує будівництво АЕС на Чигиринщині.

Журналістка "Української енергетики" відвідала Орбіту та поцікавилася, чи справді місто-привид зможе стати містом енергетиків.

 

Місто привидів

 

Якщо з Черкас їхати до старовинного козацького містечка Чигирина, перед в’їздом до райцентру можна помітити крихітну, зарослу стежку. Вона веде до покинутого міста, яке місцеві називають привидом. У 1970 році тут розгорнули гігантське будівництво Чигиринської ДРЕС (державної районної електростанції).

Спочатку планувалося, що ДРЕС має працювати на вугіллі, потім – на мазуті. До станції почали тягнути залізничну гілку, побудували бетонні дороги. Але згодом роботу на вугіллі та мазуті визнали нерентабельною. До 1981 року будівництво заморозили. А вже в 1984 році на рівні керівництва СРСР Чигиринську ДРЕС у межах додаткових заходів з розвитку атомної енергетики вирішили перебудувати на АЕС. На ній мало бути чотири енергоблоки загальною потужністю 4000 МВт.

Як свідчать місцеві історики, майбутня АЕС мала бути оснащена енергоблоками з реакторами ВВЕР-1000. Це двоконтурний водно-водяний корпусний енергетичний ядерний реактор – набагато вдаліший, ніж паралельно розроблений РВПК (реактор великої потужності канальний), який вибухнув на Чорнобильській АЕС. Реактори ВВЕР-1000 будувалися на Запорізькій, Рівненській, Хмельницькій, Южно-Українській атомних електростанціях.

Тоді ж влада задумалась про санітарну зону довкола майбутньої АЕС. У ній розташовувалося майбутнє містечко енергетиків Орбіта – там уже було житло, комунікації, інфраструктура, жили люди, які працювали на будівництві цього масштабного проєкту. Проте документацією було передбачено, що міста поблизу АЕС бути не має. Тому енергетиків тимчасово почали селити в Чигирині, доки будівельники з родинами проживали на Орбіті.

На той момент у містечку встигли побудувати багатоповерхівки, універмаг, будинок культури, найбільшу за тими мірками їдальню, щоб одночасно годувати великий колектив майбутніх співробітників АЕС, але 1986 року, після вибуху на Чорнобильській АЕС, будівництво заморозили і все законсервували. А містечко почало вимирати – з кожним роком дедалі більше людей залишали тут житло і переїжджали. Багато хто з тих, хто прибув до Орбіти натхненний райдужними перспективами, житлом і роботою, їхали назад додому, інші перебиралися ближче до цивілізації, треті переїжджали до райцентру – ближче до інфраструктури.

Згодом містечко "померло" і спорожніло. Сьогодні тут мешкають люди у двох п’ятиповерхівках. Зі 180 квартир тут заселено лише 70. З місцевого населення – люди похилого віку, інваліди та люди, яким більше нікуди податися. До останніх додалися вимушені переселенці.

Містечко Орбіта. Фото: Олена Марченко

Найбільше на Орбіті бояться часу – адже з його течією йдуть люди, навіть найміцніші, а місто занепадає, руйнується, заростає бур’янами і дедалі більше приваблює мародерів. Колись тут залишиться лише кілька жителів, які для зручності та зі страху житимуть в одному під’їзді. Цього найбільше бояться тутешні старі люди. Адже до сусіднього населеного пункту понад 5 кілометрів.

 

Місто-мрія

 

У кожного з мешканців Орбіти власна історія.

Ірину Гордієнко у містечку всі називають бабою Ірою, навіть старі. Вона тут прожила 43 роки. Їхала разом із сім’єю, планами та перспективами. Але час вніс свої корективи.

Раніше баба Іра тримала за містечком свій город, а біля будинку спільними зусиллями із сусідами спорудили спільний курник. Зараз навіть по квартирі баба Іра пересувається насилу. Єдине про що турбується – як бути з городом.

– Я сама з Полісся, – розповіла жінка. – Після школи поїхала до Одеси вчитися. Там познайомилася з чоловіком – Олександром. Він інженер по спеціальності. Наїздилися з ним по Радянському Союзу – його, то на один об’єкт кинуть, то через рік на інший, потім на третій. Часи були не такі, як зараз – багато чого будувалося. Фахівці потрібні були.

Слідом за чоловіком Ірина перебралася на Черкащину разом із двома дітьми – сином та донькою.

– Жили спочатку в Чигирині, винаймали кімнату в господині в приватному будинку, – каже Ірина. Коли тут здали в експлуатацію будинок і нам дали житло – раділа, як дитя. До цього у нас свого житла не було. Пішла до районного начальства, попросилася до школи, навчати дітей. Адже я вчитель за фахом. Мені сказали, що скоро на Орбіті буде школа, а спочатку відправили до сусіднього села Вітове. Але школу збудувати не вийшло. Так до пенсії і пропрацювала там.

Влада всіляко демонструвала свою турботу про нове місто. А мешканці сусідніх сіл заздрили. Під гаслом «Все для міста енергетиків» орбітцям збудували величезний, сучасний за тодішніми мірками клуб. Потім виділили транспорт відвозити дітей до районного центру до школи та дитячого садка. Містечко росло не щодня, а щогодини.

1976 року біля житлового фонду в містечку збудували універмаг.

– Універмаг був величезний і один з найкращих в області, – згадує Ірина. – Сюди їздили з усієї округи за покупками. Там було багато відділів – на першому поверсі продавали продукти, господарські товари, була книгарня, на другому можна було купити речі і навіть побутову техніку. Влада хотіла, щоб у нове містечко їхали люди. Багато хто їхав, навіть із Росії. Наші колишні сусіди перебралися на Орбіту з далекої Півночі. Так і сказали, що втомились від Півночі. Тоді навіть офіцери, які служили по всьому Радянському Союзу, воліли після виходу на пенсію осідати саме в Україні – тут і клімат хороший, і природа чудова. Тож будівельників та енергетиків у нас вистачало. Були й такі, хто чесно зізнавався – не зміг знайти себе та своє місце, тому приїхав сюди, щоб почати життя заново. Робочі руки та фахівці дуже потрібні були.

Майже всі, хто живе на Орбіті, один одного знали – багато хто разом працював, в основному на будівництві. Одні будували місто, інші – ядерний реактор за містом. Усі разом зустрічалися у їдальні. Величезна будівля вміщала до 300 осіб одночасно. Готували три бригади кухарів – уже з 6-ї ранку можна було за справжні копійки прийти поснідати, а о 10-й вечора остання зміна вечеряла. Готували смачно і багато, та так, що багато жителів Орбіти не ускладнювали собі життя приготуванням вдома. Часто сюди навідувалися з навколишніх сіл – хтось за покупками біг, хтось пообідати, молодь переважно на дискотеки приходила. Орбітчани ще добре пам'ятають, як у великі свята тут накривали столи прямо у дворах і гуляли всі разом, під чийсь бобінний магнітофон, виставлений у вікно.

– 1986 року майже всі тут перелякалися, – розповідає баба Іра. – Усі знали, що у нас за містечком будують АЕС. Тільки не Чорнобильську, а Чигиринську.

Інформації після вибуху в Чорнобилі було мало, і майбутні атомні енергетики, начувшись різних пліток, злякалися. Тоді ж у містечко зачастило верховне керівництво, різні комісії – навіть з Москви приїжджали чиновники.

– Ми практично одразу дізналися, що сталося, – каже баба Іра. – Адже деяких фахівців із Орбіти послали туди, як і мого чоловіка. Хоч говорити вголос про те, що сталося, не можна було, все містечко було в курсі. Я навіть сказала б – у тихому жаху.

Містечко Орбіта. Фото: Олена Марченко

Робота над будівництвом станції поступово стопорилася, а потім і зовсім стала. Люди, які залишилися без роботи, почали потроху їхати, а з початку 1990-х років уже швидше.

– Наші сусіди по під’їзду вирушили жити до батьків – до Київської області. Навпроти нас жила сім’я – діти поїхали на заробітки за кордон, а нещодавно і батьків забрали. Моя подружка із сусіднього під’їзду переїхала до Чигирина – у неї сестра померла, будинок залишився. Вона сказала, що хоче бути серед людей. Адже страшно жити в напівзруйнованому місті.

У самої Ірини чоловік помер ще 2001 року. Потім і дочка.

– Залишився син. Але аж у Києві, – зітхає жінка. – Кликав до себе, та куди ж я поїду – у нього двокімнатна квартира, дружина, діти, онуки… Бути тягарем нікому не хочу. От і доживаю віки тут.

 

Безпечна старість

 

У пенсіонера Олексія Ликова своя історія. 10 років тому йому тут купили однокімнатну квартиру.

– Я раніше в Чигирині жив, – згадує пенсіонер. Дружина була, троє дітей. Водієм все життя пропрацював. Потім дружина померла, а діти підросли – хотіли самостійності.

Тож велику трикімнатну батьківську квартиру вирішили продати.

– А мене, старого, кудись подіти треба було, – сумно усміхається чоловік. – Тоді тут квартири коштували копійки – однокімнатна 100 доларів, двокімнатна – 200 доларів, а трикімнатна – 300. Мені із проданої квартири тут купили однокімнатку. Так і я живу.

Діти до батька приїжджають нечасто. Але на життя пенсіонер не нарікає.

– Газ нам сюди провели. У квартирі тепло, – хвалиться Олексій. – Щоправда, з водою бувають проблеми – свердловина наша засмічується, тоді до нас із Чигирина пожежна машина воду возить. Але це нічого – терпимо.

Та й із автобусами на Орбіті туго. За пенсією старому доводиться їздити за 12 кілометрів до найближчої пошти.

– Раніше магазину не було. Так ми хліба у сусідньому селі накупимо, у морозилку складаємо. Але тепер магазин організували – просто у під'їзді, в одній із квартир.

За 10 років пенсіонер встиг обзавестися власним городом – з нього живе.

– Навесні та влітку на городі. Восени гриби збираю, взимку на зимову риболовлю ходжу. Чим не європейське життя? Мрія пенсіонера…

Єдине. Чого боїться старий – виходити вночі надвір.

– Тут поруч будинки порожні – там часто мародери пасуться – вирізають метал, якісь туристи приїжджають, після яких ми пляшки та шприци знаходимо, – розповідає Олексій. – Був би молодший – не боявся б. А так уже не ті сили.

 

Тимчасовий притулок

 

Лариса та Геннадій перебралися на Орбіту ще до повномасштабного вторгнення Росії – з Луганська. Але про себе говорять неохоче – трохи бояться, ставлення у людей до переселенців різне.

За кілька тисяч гривень переселенці купили двокімнатну квартиру на 5-му поверсі.

– У Луганську в нас залишився приватний будинок і квартира, – зітхає Лариса. – Забрали тільки автомобіль та дещо з речей.

Багатьох переселенців з Донбасу відправили селами, деяких розселили в райцентрі, а дві родини тоді вирушили на Орбіту.

– Головне, що не стріляють, – каже Лариса. – Решту все якось переживемо. Люди ставляться до нас спокійно, доброзичливо. Але головна проблема – тут немає роботи. У нас із чоловіком по дві вищі освіти, а довелося зареєструватися у центрі зайнятості. З роботою тут і у місцевих туго, тож поки що нам пропонують лише соціальні роботи – підмітати вулиці…

Лариса та Геннадій дуже сподіваються, що колись їхній будинок у Луганську буде деокуповано, а самі вони зможуть повернутися. А поки що доводиться тулитися у двокімнатній квартирі під самим дахом будинку та стежити за новинами з рідного Луганська.

Майже всі орбітчани запевняють, що готові прийняти переселенців. Якби місцева та обласна влада трохи подбала та зайнялася ремонтами та відновленням багатоповерхівок – сюди можна було б спокійно поселити людей. Може, й місто ожило б.

– Ви там передайте, будь ласка, що у нас є житло та є де жити. – Просять мешканці вмираючого містечка. – Нехай приїжджають до нас переселенці. Повітря чисте, городу прямо за будинком скільки завгодно можна взяти, поряд водосховище. І головне, тут не стріляють і в нас Україна.

У райдержадміністрації переконують – вони знають, що у селищі Орбіта є житло, але щоб там можна було жити, потрібно вкласти чималі кошти – відновити тепло- та водопостачання, зробити ремонт у будинках, тощо. Коштів на все це поки що немає. Є квартири, котрі стоять порожніми і ще не зруйновані, але заселяти людей за законом туди влада права не має – у таких квартир є власники.

 

Великі амбіції

 

У стратегії України на період до 2050 року передбачено збільшення потужності вітчизняної атомної генерації. НАЕК "Енергоатом" працює над пошуком нових майданчиків для будівництва обʼєктів. А наприкінці серпня стало відомо про плани добудувати закинуту Чигиринську АЕС на Черкащині.

Керівник "Енергоатому" Петро Котін заявив про великі амбіції щодо Орбіти.

"Енергоатом" має намір відродити Орбіту, зробивши її одним із найсучасніших містечок на зразок Нетішина, Южноукраїнська чи Вараша. Успішна реалізація цих планів, безумовно, є вагомою інвестицією у повоєнне відновлення та підтримку енергетичної безпеки держави. Впровадження інноваційних ядерних технологій зробить Україну лідером у сфері атомної енергетики з унікальним досвідом та власними технологічними рішеннями", – заявив Котін.

На Чигиринщині планується звести чотири нові енергоблоки за технологією AP1000. Уже зроблено перший крок в реалізації цього проєкту.

"Під час засідання позачергової 51-ї сесії депутати Чигиринської міської ради ухвалили рішення стосовно надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок в постійне користування АТ "НАЕК "Енергоатом"; передачу земельних ділянок загальною площею 38,1493 га в постійне користування АТ "НАЕК "Енергоатом", – ідеться в повідомленні.

Чигиринську АЕС ще до повномасштабної війни з РФ розглядали як варіант через вдале розташування в центрі України. Нині дії ворога та нестача електроенергії знову звернули увагу можновладців на Орбіту.

У 2021 році "Енергоатом" та американська Westinghouse підписали меморандум про співробітництво та будівництво п’яти енергоблоків. А в 2022-му компанії підписали контракт на розроблення оновленого техніко-економічного обґрунтування будівництва двох блоків AP-1000 на Хмельницькій АЕС. Ще один блок з’явиться на Рівненській АЕС. Після добудови енергоблоків на цих АЕС "Енергоатом" може розпочати спорудження нових станцій – цілком можливо, що ідеальним для цього місцем виявиться Орбіта.

Ольга Кошарна, експерт, співзасновниця ГО "Антикризовий експертний ядерний центр України", вказує на те, що розпорядження Кабінету міністрів стосовно майбутнього будівництва й досі немає. Також немає і ліцензії від Державної інспекції ядерного регулювання на початок робіт. Не затверджено в Україні і кадастр майданчиків для будівництва майбутніх АЕС.

"Проєкт Чигиринської АЕС розпочинався ще у радянські часи. Проте фактично там нічого збудовано не було з того, що відноситься до АЕС. Поки що ми бачимо піар і все на рівні розмов. Або ж наші посадовці вирішили заробити на паперових та підготовчих роботах, бо жодних умов для побудови АЕС під Чигирином у нас немає", – каже Кошарна.

Її думку підтримує і народний депутат Ярослав Железняк.

"Ви, напевно, вже бачили, що ці наші супер Маріо від "Енергоатому" придумали нову ідею, куди ж списати гроші. Цього разу хочуть Чигиринську АЕС будувати. Для тих, хто пропустив, чому так хочуть хоч щось почати будувати – треба кудись гроші "інвестувати", інакше після підняття тарифів доведеться заплатити їх у вигляді дивідендів. Щоб почати щось будувати, потрібно мати технічне обґрунтування, схвалення уряду самої ідеї будівництва, а також отримати результативне голосування у Верховній Раді за закон про дозвіл на будівництво. Але щось підказує, що насправді ніхто там будувати АЕС не планує поки що, і будуть списувати гроші на "підготовчі роботи" і все таке", – написав депутат у соцмережах.

Політолог та експерт Світлана Кушнір каже, що Чигиринська АЕС – це багатосерійний и багатостраждальний проєкт, де остаточно крапку ніхто не поставить.

 "Ідея спочатку була про гідроелектростанцію, потім на базі ДРЕС вирішили будувати АЕС, все це за часів УРСР. Про це думали, провели аналіз та розробили проєкт. Але... нічого не побудували. Нинішня ситуація у енергетичному секторі України вимагає або вкласти кошти у нову проєктну документацію, або витягти з полиці запилені нереалізовані плани. І планам цим — десятки років. У принципі, будувати можна, але хто буде споживати? Зараз має превалювати кластерний підхід. Тобто, поки "Енергоатом" 15 років будує за 10 млрд об'єкт, уряд має сформувати кластер споживання електроенергії і сконцентрувати туди промисловість. І тут доведеться нагадати, що чигиринські степи – це незвідана з точки зору історії територія, де знаходяться залишки бронзової доби та пам'ятки черняхівської культури. Уявляєте, яка буде в суспільства дискусія з початком розробки промислового кластеру? Історики, археологи, і екологи виймуть душу", – каже експерт.

Також Світлана Кушнір наголошує, що не всі зараз бачать, що Південна Корея планує до 2050 року експортувати 80 реакторів.

"Ми могли би розширити поле конкурентної боротьби, запросивши до будівництва в Україні не лише американські, а й південнокорейські компанії. Адже таким способом можна було б домогтися зниження вартості будівництва. Навіть півмільярда для України – це важливо. А на фоні втягування у війну проти України на боці Росії КНДР та реакції на це уряду Південної Кореї, ми могли б через проєкт будівництва атомних енергоблоків укріпити співпрацю з південними корейцями. Тому питання є, як і найголовніше – безпека об'єктів атомної генерації від ракетних атак", – каже Світлана Кушнір. 

Спеціально для "Української енергетики" Олена Марченко