Вже декілька років поспіль інтернет-спільноту хвилюють світлини Кіровоградських вугільних розрізів. За радянських часів там добували буре вугілля, нині величезні кар'єри рекультивують, а цвинтар покинутої гігантської техніки приваблює як місцевих мисливців на металобрухт, так і туристів-сталкерів. Одним з останніх «помираючих» кар’єрів став Морозівський вугільний розріз. Як називають його й досі в народі – «Долина мертвих екскаваторів».

«Українська енергетика» поцікавилась долею сумнозвісного кар’єру, а також перспективами добування бурого вугілля в Україні. 

Цвинтар машин

Пейзаж Морозівського вугільного розрізу ще кілька років тому чимось нагадував зйомки культового фантастичного фільму у стилі «Матриці».

Величезний кар'єр і величезна техніка просто неба – і навколо ні душі. Це, якщо не брати до уваги кількох сторожів по периметру розрізу. Головна пам'ятка Морозівського розрізу – роторний екскаватор-самохід ЕРКР – 1600 – або в розшифровці екскаватор роторний крокуюче-рейковий, продуктивністю 1600 кубометрів на годину. Або 200 повністю завантажених КАМАЗів. Величиною такий монстр – з повноцінну дев'ятиповерхівкою, а вагою – 4 тисячі тонн.

Зробив на початку 70-х років таку величезну конструкцію Новокраматорський машинобудівний завод.

- Сам екскаватор, напевно, років зо три збирали частинами. – поділився один із сторожів. – Запчастини привозили вагонами та вантажівками – тут на місці його збирали близько 500 осіб. Натомість потім усім іноземцям показували. Таких у світі загалом кілька десятків. Колись це була гордість радянської машинної індустрії.

Обслуговувала такий екскаватор ціла команда – кожен відповідав за свій процес. До роторного колеса кріпилося 10 ковшів і сам екскаватор повільно пересуваючись, зрізуючи верхній шар, після чого до роботи бралися драглайни. До речі, на самому екскаваторі є навіть підсобні приміщення для робітників – двоповерхові вагончики. Колись тут, усередині ЕРКР навіть готували їжу та годували обслуговуючий персонал.

Окрім ЕРШР - 1600 тут же 3 крокуючі драглайни ЕШ 6/45, німецькі екскаватори - DS-1000 і DS-1500, крокуючий відвалоутворювач ЗШР 5000.

- Німецькі екскаватори до війни працювали на північному Рейні, добували вугілля. – Поділився сторож. – А після війни наші забрали із себе, як трофеї.

"Приїжджий" тут і транспортно-відвальний міст - єдиний в Україні. Його радянські переможці вилучили у німецькому Брегвітці. У самій Німеччині така техніка вже 50 років не використовується.

Ґрунтові води встигли затопити днище більш ніж на 20 метрів – з води ще можна частково побачити лінії електропередач та один із драглайн-екскаваторів. По краях розрізу ще видніється кольоровий пісок – поклади породи, але підступитися туди вже важко, не те що під'їхати – рейки частково розібрані, а частково вже провалилися у воду.

Для любителів індастріалу та вражаючих фото можна і поплавати кар'єром на човні. Дехто охоче фотографується на електричних напівзатоплених стовпах, хтось шукає у воді напівзатоплений драглайн-екскаватор. Ще недавно можна було доплисти до драглайна і посидіти в кріслі машиніста - але вода прибуває сюди з кожним днем. Досвідчені сталкери, кажуть, що відчуття – ніби опинився на покинутій космічній станції: навколо вода, купи механізмів, а світло проникає крізь затоплені вікна.

 З моменту зупинки кар'єру кого тут тільки не було – купи металу приваблювали всіх – від інвесторів на законних підставах до місцевих жителів, що потай вирізали все найцінніше.

Як наслідок – від машин залишились лише корпуси. Різні двигуни, проводки, кабель і взагалі все, що можна було зняти і забрати – вже забрано.

Місцеві жителі та колишні шахтарі до останнього сподівалися, що кар'єр таки запрацює – адже вугілля теж паливо, а машини ще можуть працювати – але згодом ці ілюзії розсіялися.

Майже Донбас

Шахтарська промисловість на Кіровоградщині розпочалася ще у 70-х роках минулого століття. 1976 року в Олександрії було створено виробниче об'єднання «Олександріявугілля» - для видобутку вугілля у Дніпровському вугільному басейні. Об'єднало на той момент воно 7 вугільних розрізів – Балахівський, Бандурівський, Ведмежоярський, Верболозівський, Костянтинівський, Морозівський та Протопоповський. Ще 3 шахти – Верболозівську, Ведмежоярську та Світлопольську.

 Це не рахуючи підприємств з переробки сировини – брекетних фабрик, теплоелектроцентралей, рудоремонтного заводу та численної інфраструктури з обслуговування галузі. Видобували переважно буре вугілля. Саме ж невелике містечко Олександрія перетворилося на справді шахтарське містечко – з 70-тисячного населення на розрізах та шахтах працювало близько 15 тисяч людей. За рік в області видобували понад 900 тисяч тон вугілля, причому найменш затратним способом – відкритим, тобто вугільними розрізами, пласти яких зривали на глибину до 100 метрів.

Виїмку вугілля забезпечували численні екскаватори, транспортні мости, роторні комплекси, тепловози, електровози, самоскиди та конвеєри.

Все це одного разу виявилося нікому не потрібним.

Від селища Пантаївка до Морозівського вугільного розрізу або трохи більше ніж 2 кілометри. Колись розріз був градоутворюючим, лише на цьому розрізі працювало півтори тисячі людей.

У Пантіївці немає такої родини, де хтось не працював би на розрізах. З іншого боку ще один розріз - Бандурівський. Від нього теж нічого не залишилось – все залито водою.

Розквіт вугільної промисловості на Кіровоградщині припав на 80-ті роки. Розрізи процвітали, усі були при роботі. Потім почалися лихі 90-ті - але розрізи вистояли. Проблеми у «Олександріївугілля» почалися з приходом 2000-х років.

Буре вугілля стало невигідним, адже це ще молоде та недозріле вугілля. Воно дає менше тепла, ніж звичайне кам’яне вугілля чи газ. Але на той момент чиновникам краще було переплачувати за російський газ, ніж обігріватися своїм невигідним вугіллям.

У 2004 році Міністерство палива та енергетики передало частину майна «Олександріївугілля» двом приватним інвесторам – ЗАТ «Енерговугілля» (Донецьк) та ТОВ «Експлерент» (Дніпропетровськ). Приватні інвестори, погосподарювавши, повернули майно назад державі та швидко збанкрутували.

2009 року на розріз повністю перестали подавати електрику. Ґрунтові води не відкачувалися і кар'єр потроху почало затоплювати. Спочатку на 1 сантиметр на день, а згодом цей процес пішов значно швидше.

– За радянських часів бути шахтарем на розрізі було престижно та вигідно, – каже колишній шахтар Василь Гончаров. – Молодь сюди тяглася, заробити можна було. Я собі на книжку за тих часів відклав стільки, що тоді можна було три «Жигуля» купити. Коли почалися простої – ніхто не вірив, що наш розріз закриють. Адже це вугілля – живе паливо. До того ж, щоб його видобувати – не потрібно шахти будувати – все просто та економічно – зриваємо пласт та даємо країні вугілля. Але комусь це виявилося дуже невигідно, і розрізи почали закривати. 2012 року вже жоден не працював.

З того часу мінялися президенти, прем'єри, уряд – всі щось обіцяли гірникам Кіровограду, який нині став Кропивницьким. Але слова так і лишилися словами. Співробітників звільнили з боргами із зарплати та з порушеннями чинного законодавства. Багатьом довелося звертатися до райдержадміністрації та навіть до області – аби тільки повернути свої трудові книжки.

Місцеві стверджують, що нині пласти на Кіровоградщині такі, що ще на 20 – 30 років покладів вистачить – пів України опалювати можна спокійно. Проте тепер щоб воду відкачати і все запустити – потрібно не один мільйон доларів вкласти.

Адже вже до кінця 2013 року на місці розрізу виявилося повноцінне рукотворне озеро довжиною 5 кілометрів і шириною 3,5 кілометра.

Володимир Горобець, колишній виконуючий обов'язки керівника групи з ліквідації Морозівського кар'єру, зазначив – техніку справді вивозили. Частину було здано на металолом, частину забрали інші вугледобувні підприємства, а ще частину просто затопило.

Усього Міністерство енергетики тоді виділило понад 200 мільйонів для того, щоб прибрати та вивезти залишки техніки, провести рекультивацію землі, а пізніше роздати її користувачам – тут мало бути лісове та водне господарство.

Як гартувалось вугілля

Буре вугілля являє собою перехідну форму твердої горючої корисної копалини осадового походження від торфу до кам’яного вугілля. Його поклади залягають у надрах Землі у вигляді плито- й лінзоподібних тіл з невеликою, порівняно із площею розповсюдження, потужністю.

В Україні зосереджені значні запаси цієї сировини. Основна частина покладів зосереджена у Дніпровському буровугільному басейні, значно менше у Дніпровсько-Донецькій западині, Придністровській, Прикарпатській та Закарпатській вугленосних площах.

В Україні налічується 80 родовищ бурого вугілля, з яких у розробці перебуває лише декілька. Балансові запаси станом ще до повномасштабного вторгнення оцінювали в 2593 млн т за категорією А+В+С₁ та 300 млн т за категорією С₂. Позабалансові запаси бурого вугілля в Україні оцінюють у 586 млн т.

Буре вугілля можна використовувати на ТЕС і ТЕЦ у суміші із кам’яним вугіллям, виробляти із нього водо-вугільне паливо і навіть дизельне паливо. 

«Методом гідрогенізації вугілля можливо отримати бензин і дизельне паливо (без втрати якості). Такий кейс реалізований у Китаї, там вже десять років із 1,6 млн.тон вугілля щороку отримують 592 тис.тон дизельного палива та 175 тис.тон бензину. Значно менші обсяги аналогічного виробництва у Південно-Африканській республіці, але вони є. У якості сировини використовують буре та кам’янне вугілля. Роздрібна ціна такого моторного палива у двох випадках не перевищує одного євро за один літр.

Серед недоліків - високий рівень викидів діоксиду вуглецю, але цей нюанс врегульовується за рахунок систем уловлювання.

Аналогічне виробництво цілком можливо розгорнути в Україні. Запаси сировини дозволять щонайменше 20 років випускати 1 млн. тон синтетичного бензину. Звісно - такий проект не альтернатива майбутнім нафтопереробним потужностям, а лише можливість диверсифікувати джерело постачання моторних палив. Окрім, виробництва бензину - можливо із вугілля отримувати і синтетичний газ, але це окрема тема.

Загалом, якщо розрахувати скільки наша держава витрачає валютних коштів на імпорт нафтопродуктів ($5 млрд щорічно) - інвестиції у таке виробництво виглядають обґрунтованими», - робить припущення колишній директор з інтегрованих комунікацій «Натогазу», а нині військовослужбовець, Максим Білявський.  

Буре вугілля може великою мірою замінити імпортний газ в українському теплопостачанні, а його хімічні властивості дозволяють використовувати цю копалину в різних галузях економіки, однак левову частку цього потенціалу Україна не використовує.

 Україна майже не використовує своїх покладів бурого вугілля, хоча фахівці вважають його найдешевшим енергетичним ресурсом та заміною імпортного російського газу.

А в умовах повномасштабної війни нині буре вугілля могло б стати хорошою альтернативою у промисловості і для енергоефективності.

Олена Марченко, спеціально для «Української енергетики»