Banner map 990%d1%8590

Повернення у Зону відчуження

26 квітня 2022

Три "подорожні" історії від журналіста "Української енергетики"

Повернення у Зону відчуження

Кожного року 26 квітня світ згадує трагедію, що сталася у 1986 році на Чорнобильській АЕС. Та цьогоріч у цей день світ говоритиме про іншу катастрофу на українських землях, як і щодня ось уже понад два місяці.

Українсько-російська війна зачепила і Чорнобиль разом з його околицями. 36 днів територія перебувала під рашистськими загарбниками. Весь цей час росіяни знущалися над жителями регіону, пошкодили усі можливі комунікації, грабували хати і підприємства Зони відчуження, не давали жодних "зелених коридорів" для виїзду людей чи підвезення гуманітарної допомоги.

Деокупація стала можливою 31 березня. Надвечір того дня останній росіянин покинув північ Київської області, населені пункти чорнобильського регіону та саму Зону відчуження. Тепер Зона відчуження повністю виправдовує свою назву, вона стала повністю закрита для відвідувачів. Але у села довкола Зони відчуження потроху повертається життя. "Українська енергетика" побувала в деяких із них та поспілкувалася з місцевими жителями.

 

"Легковушка не проїде. Вертайтеся!"

 

До Зони відчуження та навколишніх сіл веде лише одна головна дорога з півночі Києва. У 1986 році нею евакуйовували постраждалих від чорнобильської катастрофи, тоді ж нею їздила техніка, яку гнали на ліквідацію аварії. Після активної фази робіт дорожнє покриття замінили, прибравши заражений радіацією асфальт. У наш час про страшні місяці 1986 року нагадують лише залишки інфраструктури, прилаштованої для ліквідації: естакади для дозиметричного контролю техніки, будка колишнього контрольно-пропускного пункту, старі мости, половину смуг яких перестали обслуговувати за відсутністю необхідності у них. Ця звивиста дорога, що пролягає крізь густі поліські ліси, поля та сільську забудову, була знайома багатьом тисячам відвідувачів Зони відчуження. І навряд чи хтось із колишніх відвідувачів міг би її впізнати після російської навали.

В перші ж дні повномасштабної війни росіяни підірвали дамбу річки Ірпінь, яка впадає у Київське море. Нічим не обмежена, річка розлилася на землях села Демидів. Самі росіяни, вочевидь, не змогли її перейти і тому застрягли по той бік водойми, вибудовуючи 60-кілометрові черги з техніки. Над річкою стоять залишки моста, підірваного Збройними силами України. Розірвані половинки споруди поєднує понтон і кілька дерев’яних настилів. Це місце – перша знакова точка, яку треба перейти, якщо хочеш їхати далі. На цьому ж етапі відсіюються низенькі легкові авто та надміру завантажені автобуси чи вантажівки.

Тимчасовий міст через Ірпінь

Ми підготувалися. Уся гуманітарка завчасно перевантажена у кілька пікапів, призначених для їзди саме такими місцями. Перед колишнім мостом нас зупиняє втомлений тероборонець і, мабуть, уже на автоматі він каже: "Легковушка не проїде. Вертайтеся!". Ми чемно дякуємо хлопцеві за засторогу і просуваємося далі. Перед нами мостову інсталяцію долає чи не п’ятдесятирічний "Москвич". Машина ледве проїжджає стик між понтоном і настилом, важко їде нагору, видаючи клуби сірого диму. Як не дивно, "Москвич" проїжджає, а наша колона, схоже, доламує дерв’яний настил і за нами міст закривають. Наступні кілька днів усі охочі їздитимуть до Зони відчуження та навколишніх сіл через Гостомель, Ірпінь і Бучу.

Зруйнований будинок у Гостомелі

 

"Раді не так гуманітарці, як вам, хлопці"

 

Кілька років тому уряд укрупнив райони Київської області і всі населені пункти довкола Зони відчуження стали належати до Вишгородського району. Але колишній районний центр - селище міського типу Іванків - зберіг за собою статус місцевого "цивілізаційного центру". Більшість гуманітарної допомоги завозили у місцевий центр. Там гуманітарку сортують, а далі розвозять навколишніми селами. Однак до деяких населених пунктів дістатися важче. Волонтери туди звісно доїжджають, але у значно меншій кількості. Саме туди і вирушаємо.

Гуманітарний пункт у Іванкові

Добираємося до села Старі Соколи. Це один з тих населених пунктів, за яким простягається колючий дріт огорожі Зони відчуження. До війни тут був лише один невеличкий магазин, а до аварії на Чорнобильській АЕС – старий корівник чи свинарник. Російські загарбники магазин розвалили, покравши звідти алкоголь і продукти. Та все одно це місце залишилося точкою збору людей, що приходять по допомогу.

Гуманітарний пункт біля розваленого магазину

До Старих Соколів переїхало кілька жителів міста Ірпінь, очевидно, не маючи іншого кращого вибору. Поки роздаємо продукти харчування, ірпінська сім’я з маленькою дівчинкою стоїть осторонь. Коли основний потік сокольчан розходиться, вони несміливо підходять і питають, чи немає у нас одягу. Є кілька курток та штани. Віддаємо усе ірпінцям, а дівчинці цілу коробку цукерок. Вона радіє і біжить ділитися отриманим з іншими дітьми.

Підходить чоловік, але нічого не бере. Його цікавить шеврон на моїй куртці, на якому зображений знак Зони відчуження.

- Я тут живу і працюю у Зоні відчуження. Чи уже можна повертатися?, - питає він.

- Рашистів із Зони уже вигнали. Мабуть, треба ще кілька тижнів, щоб там усе перевірили, розмінували. І повернетеся.

- Та чекаю! Родину ж треба годувати, - каже чоловік, і просить передати вітання якомусь Сергію.

До нас підходить група підлітків і розповідає, що росіяни стояли в селі на території розваленого коровника-свинарника.

- Вони тут такі сміливі були, - розповідає найстарший хлопець. – Літали на своїх літаках і вертольотах над хатами. Низько літали! Навіть обличчя пілота було видно. Вривалися до хат, влаштовували якісь обшуки. Тримали всіх у страху, одним словом. Та наприкінці побачили, що щось у них тут забагато втрат – і 200-х, і 300-х. Стали вже не такі сміливі. Пограбували магазин, понапивалися. Прийшли до моєї матері і давай плакатися, що хочуть додому, що їм тут не подобається. Дивувалися сильно: як це так, у нас є і асфальт, і електрика, і вода, і газ. Самі такі безтолкові, навіть дрова рубати не вміють. Спершу зламали сокиру, а потім пилку. П’яні були, то вирішили посушити взуття. Поставили біля пічки, оплавилися підошви. То потім ці "генії" ходили тут в морози у пластикових капцях. А як вони жили… Де спали, там і гадили. Повитягали із хат ковдри, щось собі там попідстеляли. Ну як так можна?

Прізвище та ініціали російського окупанта зі Старих Соколів

Наостанок підходить бабуся, плаче. Розповідає військовому, що супроводжує нашу колону, що у неї під час окупації помер чоловік.

- Помер мій хазяїн… Я йому казала: "Ну якщо ти вже відходиш, то і Путіна із собою забери!". Нас тут уже навідували, нам є що їсти. Та не так раді допомозі, як бачити своїх!

Військовий обнімає бабусю і обіцяє обов’язково приїхати ще раз.

 

"Ви тут не ходіть, там далі чоловік на міні підірвався"

 

Попри значні зусилля саперів, дорога до Зони відчуження лишається небезпечною. Як і усі звільнені від росіян території. Військова адміністрація Київщини каже, що на повне розмінування області знадобиться біля року!

Тож їдемо вкрай обережно. Підірвані мости, їх усі знищили росіяни перед відходом, об’їжджаємо лише за дороговказами. Аж раптом зупиняємося біля відомого іванківського монументу "Яйце життя". Щороку його прикрашають до великодніх свят. Зараз же біла яйцеподібна брила лежить посеред земляного кола, переритого лунками від снарядів. Тут в перші дні війни відбулася танкова битва, що отримала назву "Бої за Іванків".   

Залишки "передової" російської броньованої машини "Тайфун"

Понівечені узбіччя, залишки техніки, сліди танкових пострілів: тут ще зовсім недавно висаджували квіти і проводили великодні заходи. Поки розглядаємо розтрощені військові машини, біля нас зупиняється поліція.

- Не стійте тут, рушайте далі. Неподалік звідси щойно чоловік підірвався на розтяжці, - каже поліцейський.

Від почутого стає лячно, адже смерть, яку принесли сюди росіяни, все ще не покинула ці території. Слухняно сідаємо в авто та їдемо далі.

За десятки кілометрів звідси зустрічаємо МАЗ з українськими номерами, що везе обмальований рашистськими символами КАМАЗик. У покинутої росіянами машини вибиті фари і, мабуть, знятий акумулятор. В іншому він виглядає цілим – після ремонту почне служити Збройним силам України.

Військова машина зупинилася через жінку, яка стала посеред дороги і емоційно розмахувала руками, щось викрикуючи. Мабуть, вирішила, що росіяни знову повернулися. Та, на щастя, цього уже не буде. Кордон нині надійно захищений від загарбників. 

Колишнє КПП у місті Іванків, зайняте під час окупації російськими військовими

 

Станом на наш останній візит  тимчасовий міст через Ірпінь так і не полагодили, але для подорожуючих відкрили дорогу до енергетичного інфраструктурного об’єкта. Їздити стало значно легше.

Потворну літеру "V "на старій чорнобильській будці КПП в Іванкові місцеві перемалювали в усміхнений ріжок морозива.

Тривають роботи з розмінування доріг. Вздовж траси поступово прибирають сліди присутності "другої армії світу".

26 квятня Зону відчуження відвідає голова МАГАТЕ Рафаель Гросі. Він обговорить з українською стороною можливі безпекові механізми для українських ядерних об’єктів, що знаходяться у зоні компетентності агентства.

Руслана Чечуліна, спеціально для української енергетики


 index 280%d1%85360 web