990%d1%8590 2 %281%29

Герої енергетичного фронту: “Щоранку між обстрілами біжу на роботу"

04 квітня 2022

Жінка, яка працює оператором газорозподільної станції (ГРС), не покинула своє село на Житомирщині й продовжує передавати покази лічильників

Герої енергетичного фронту: “Щоранку між обстрілами біжу на роботу

Тетяна С. (задля безпеки прізвище не називаємо, – ред.) живе у селі на Житомирщині, де із 3 тисяч мешканців залишилося 400. Не виїхали літні люди, а ще – бійці ТРО, електрики, трактористи, тобто всі, хто не може залишити свої робочі місця. Одна з них – Тетяна, оператор ГРС Боярського лінійного виробничого управління магістральних газопроводів (ЛВУМГ). 

Вона продовжує підтримувати і ГРС, і селище, яке стало за сім років рідним. Жінка у 2014 році переїхала у Житомирську область із Донецької. Сама вона з міста Мирноград (раніше Димитрів). 

Розповідає, що коли переїхала, відчула тут свободу, тому вдруге переживати підступну підлу війну поруч із власним домом ще важче. Водночас їй згадуються усі набуті навички. Так, нещодавно вона під час обстрілів разом з дітьми ночувала у підвалі п'ять діб.

Попри війну, ця жінка, оператор ГРС, щоранку передає покази лічильників газорозподільної станції диспетчерам. Про це розповіла Ольга Бєлькова, директорка "ОГТСУ" з питань взаємодії з державними органами та міжнародними організаціями.

 “На роботу ходити, звичайно, треба, бо мешканці області потребують безперебійного постачання газу, – каже Тетяна, – тому треба залишатися, треба виконувати свою роботу. Від цього залежить, чи будуть люди в теплі та з їжею.  Якби я не ходила щодня на роботу, не відомо, що було б з тиском на ГРС. А так, щоранку між обстрілами біжу до праці. Перевірила всі показники й радію, що все працює”.

За фахом вона електрослюсар. Однак 2014 року закінчила курси й перекваліфікувалася на оператора ГРМ. Почала працювати в "ОГТСУ". Так сталося, що зараз героїчна жінка самостійно турбується про важливий об`єкт газотранспортної системи. Заїхати в селище іншим працівникам поки немає можливості: з одного боку підірваний міст, а з іншого – окупанти фашистської федерації. 

“Це треба пережити, – каже Тетяна, – про це не розкажеш. Українські воїни нас оберігають, ми під захистом. Однак не відомо, звідки може прилетіти снаряд, чи ще щось. Коли тихо, хочеться розслабитися, здається, що війни немає, але… за хвилину вже чуєш вибухи. Окупанти стріляють навмання, без мети. Ніколи і ніхто не знає, куди прилетить. Сусіднє село обстріляли з градів, загинули люди, багато поранених. Вже тричі влучили в зерновий склад у нашому селі. Ми тримаємося з усіх сил. Було скрутно, коли не було продуктів у магазині, але зараз постачання вже налагодилося. Мої діти – мої найперші захисники. Додають мені сил, наснаги, підтримують, заспокоюють, вони мене й тримають. І син, і дочка відмовилися евакуюватися без мене. А я вирішила до кінця підтримувати нашу ГРС”.

 


 index 280%d1%85360 web