Європейський Союз цими днями затвердив 17-й пакет санкцій проти Росії, який став найбільшим за весь час повномасштабної війни. Нові обмеження покликані посилити тиск на російську економіку, перекривши доступ до критичних військових технологій, зменшивши нафтові прибутки та вивівши з гри «тіньовий флот» танкерів, задіяний в обході санкцій.

До чорного списку додано ще 189 суден, що перевозять російську нафту — тепер загальна кількість таких підсанкційних кораблів зросла до 342. Вони більше не зможуть користуватися портами та послугами в ЄС. Під санкції також потрапили компанії, які забезпечують ці перевезення, включаючи судноплавні фірми з ОАЕ, Туреччини, Гонконгу та одного з великих російських страховиків. Їхні активи буде заморожено, а фінансові операції — заборонено.

Завдяки попереднім заходам і встановленню цінової стелі, Росія вже втратила €38 мільярдів нафтових доходів. У березні 2025 року її прибутки від нафти були на 13,7% меншими, ніж торік.

Крім енергетики, нові санкції б’ють і по російському ВПК. До списку внесено компанію «Сургутнафтогаз» та понад 45 інших фірм, які забезпечують армію РФ дронами, зброєю, боєприпасами та компонентами для техніки. Санкції також охопили постачальників з Росії, Китаю, Білорусі, Ізраїлю та інших країн, які допомагають із виробництвом військової техніки — зокрема верстатів і комплектуючих для дронів.

ЄС окремо позначив 31 компанію з Сербії, Туреччини, ОАЕ, В’єтнаму та Узбекистану, які допомагали Росії обходити санкції. Їм заборонено торгувати товарами подвійного призначення, зокрема запчастинами та матеріалами, що можуть використовуватись у військових цілях.

Також санкції ввели проти 75 фізичних та юридичних осіб, які мають стосунок до незаконного вивезення культурних цінностей з Криму та експлуатації українських сільськогосподарських ресурсів.

Загалом під санкціями ЄС вже перебуває понад 2 400 осіб і організацій. Їм заборонено в’їзд до Євросоюзу, заморожено активи та обмежено доступ до фінансової системи.

Після ухвалення нового пакета президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн обговорила подальші кроки з президентом України Володимиром Зеленським. За її словами, ЄС вже готує 18-й пакет обмежень, який міститиме ще жорсткіші заходи. Зеленський наголосив на необхідності й надалі тиснути на російський нафтовий флот та фінансові схеми, які забезпечують війну, і зазначив, що обмеження в енергетиці та банківській сфері є найболючішими для Кремля.

На тлі санкцій російський бюджет уже відчуває серйозний дефіцит. У березні доходи від нафти й газу впали на 17% у річному вимірі. Міністерство фінансів РФ змушене визнавати, що нестача доходів сягає сотень мільярдів рублів щомісяця. Очікується, що за підсумками року дефіцит від нафтогазових податків сягне 2 трлн рублів, або майже п’ятої частини запланованих надходжень.

Ключова проблема — падіння ціни на нафту марки Urals, яка коштує менше $60 за барель при закладених у бюджет $70. До того ж рубль зміцнився, що знижує прибутки експортерів. Вільні резерви Фонду національного добробуту РФ скоротилися до історичного мінімуму — менш ніж $40 мільярдів.

Щоб посилити тиск на російську нафтову економіку, Євросоюз пропонує країнам «Групи семи» знизити граничну ціну на російську нафту з $60 до $50 за барель. Це може стати частиною наступного, 18-го санкційного пакета, повідомляє Reuters.

Нові санкції також охоплять обмеження на трубопроводи, танкерні перевезення, а також фінансові установи РФ. У США вже натякнули на можливе подальше посилення заходів, якщо це допоможе наблизити завершення війни.

Моніторинг поставок нафти з Росії стикається з новими труднощами: дедалі більше танкерів, що транспортують російську сировину, або не передають своє місцезнаходження, або подають фальшиві дані в систему AIS — автоматизовану інформаційну систему, яка використовується для відстеження суден.

За останні чотири тижні обсяги експорту сирої нафти з РФ дещо зменшилися, згідно з аналізом Bloomberg.

Водночас ускладнилося саме спостереження: танкери дедалі частіше використовують методи приховування своєї активності — зникають із систем у критичні моменти або імітують присутність у географічно неможливих точках, зокрема поблизу експортних терміналів у Балтійському, Чорному морях і в Арктиці.

Показовий приклад — 16 із 20 суден, що завантажувались у Приморську в перші 18 днів травня, одночасно «висвічувались» на островах Березових, що виглядає як навмисна дезінформація. Схожа ситуація — на сході країни, де танкери, які займаються перевалкою нафти поблизу Находки та Зарубіно, тимчасово зникають з моніторингу, хоча супутникові знімки фіксують їхню активність.

Подібні маніпуляції частково пояснюються зростанням кількості суден під західними санкціями. Колись індійські нафтопереробники заявляли, що не купуватимуть нафту, перевезену в обхід санкцій, але незрозуміло, наскільки ці заяви втілюються на практиці.

Незважаючи на спроби приховати маршрути, аналітики все ще можуть відстежити загальні обсяги поставок завдяки поєднанню супутникових зображень, портових звітів і довгострокового аналізу AIS.

За чотири тижні до 18 травня експорт сирої нафти склав близько 3,4 млн барелів на день. У тиждень, що завершився 18 травня, 32 танкери перевезли 23,79 млн барелів — трохи менше, ніж 24,39 млн барелів попереднього тижня.

Попри зниження фізичних обсягів, вартість експорту нафти зросла — завдяки підвищенню цін. За тиждень до 12 травня вона збільшилася на 50 млн доларів — до $1,28 млрд. Це зростання пояснюється тим, що ціна на Urals вперше за три тижні перевищила $50 за барель. У Балтійському регіоні вона сягнула $51,50, у Чорному морі — $52,20. Нафта ESPO на Далекому Сході подорожчала до $57,20, а для Індії — до $62,90, за даними Argus Media.

Водночас середньотижнева вартість експорту за місяць до 18 травня знизилася на 1% — до $1,26 млрд.

Упродовж 28 днів до 18 травня відвантаження до Азії (включно з анонімними маршрутами) зросли до 3,12 млн барелів на день — максимум за останні вісім тижнів. Із них приблизно 530 тис. барелів щодня вирушали з портів до Порт-Саїда або Суецького каналу, ще 80 тис. — із невказаним напрямком.

Поставки до Туреччини впали до 290 тис. барелів на день, що на 30 тис. менше, ніж тижнем раніше. Ці цифри не враховують казахстанську нафту KEBCO, що транспортується транзитом через РФ і не підпадає під санкції ЄС.

Після початку війни Казахстан став чітко маркувати свою нафту, щоб відокремити її від російської.

Bloomberg вважає перевалку нафти «прихованою», якщо автоматичні сигнали суден відключені або спотворені — така тактика має назву «спуфінг». Це дозволяє приховати факт зустрічі двох суден під час передання вантажу. Всі дані перевіряються на основі звітів портових агентів та інформації від сторонніх сервісів, таких як Kpler і Vortexa.

Владислав Власюк, уповноважений Президента України з питань санкційної політики, зазначив, що санкції мають значний економічний вплив на Росію, особливо на її оборонну промисловість.

Міжнародні експерти загалом підтримують посилення санкцій проти Росії, але висловлюють занепокоєння щодо їх ефективності без координації з боку США. Французький міністр закордонних справ Жан-Ноель Барро підкреслив, що ЄС ввів 17-й пакет санкцій у координації з США, зазначивши, що Володимир Путін є "єдиною перешкодою" на шляху до миру в Україні .

Експерти також звертають увагу на необхідність запровадження вторинних санкцій проти країн, які допомагають Росії обходити обмеження, зокрема через "тіньовий флот" для транспортування нафти.

Схоже, що російська економіка, яка десятиліттями ґрунтувалася на стабільному припливі нафтогазових доходів, переживає системну кризу. За офіційними даними, частка прибутків від експорту нафти й газу у федеральному бюджеті РФ впала до 25% — майже вдвічі менше, ніж у часи «нафтового жиру», коли ці доходи сягали понад 40%. Міністр фінансів Антон Сілуанов визнає проблеми, але його заспокійлива риторика виглядає радше як спроба відтягнути неминуче — масштабну бюджетну перебудову.

Такий спад — прямий наслідок міжнародних санкцій, обмежень на імпорт російських енергоносіїв та встановлення «цінових стель». Аналітики одностайні: удари Заходу влучили в найболючіше місце російського бюджету.

Попри гучні заяви Кремля про «переорієнтацію» економіки, справжньої диверсифікації так і не відбулося. Ненафтогазові сектори не демонструють сталого зростання, а компенсувати втрати намагаються за рахунок жорсткішого оподаткування — тобто звичайного «перерозподілу». Це може створити додатковий тиск на бізнес, що вже перебуває під санкціями й технічною ізоляцією.

Обіцяне зниження податкового навантаження до 2030 року, схоже, залишиться лише на папері. Соціальні витрати — субсидії, пільги, допомоги — також під загрозою, адже нафтогазові надходження більше не здатні їх повністю фінансувати.

Окремою поразкою для Кремля стало провалене створення «газового хабу» в Туреччині — амбітного проєкту, який мав дозволити Росії контролювати альтернативний маршрут постачання газу до Європи в обхід української території. Як повідомляє Bloomberg, «Газпром» офіційно відмовився від ідеї після місяців стагнації в переговорах з Анкарою.

Ще на початку 2024 року з Москви звучали запевнення, що хаб «майже готовий». Та згоди між сторонами не досягли: у Туреччини немає вільних експортних потужностей, а надати «Газпрому» право на спільну торгівлю газом у межах турецького ринку Анкара не поспішала. Бути просто постачальником, без контролю над комерційною частиною, російському монополісту — нецікаво.

Після підриву «Північного потоку» та масштабної переорієнтації європейських країн на альтернативні джерела енергії, Кремль потребував нового «вікна» для продажу російського газу. Восени 2022 року Володимир Путін запропонував створити альтернативу — газорозподільчий вузол у Туреччині. За задумом Москви, цей хаб мав стати новим логістичним центром для блакитного палива, покликаним зберегти ринки збуту в ЄС і обійти санкційні обмеження.

Публічно Путін називав Туреччину «безпечнішим напрямком», а сам хаб — «містком до Європи». Утім, як з'ясувалося згодом, за гучними обіцянками стояли політичні фантазії, а не реалістична стратегія.

Як з’ясувало Bloomberg, ідея хабу не належала «Газпрому». Навпаки, менеджмент компанії був здивований цим планом і прийняв його до виконання лише за прямим розпорядженням із Кремля. Це вкотре підтверджує: в російському енергетичному секторі комерційна логіка давно поступилася політичній доцільності.

З часом, коли «Газпром» почав детальніше вивчати перспективи турецького хабу, ентузіазм швидко згас. За словами джерел, головною перешкодою стала позиція Туреччини — Анкара наполягала, щоб газ надходив на її територію, а далі вона самостійно займалася його перепродажем у Європу. Для «Газпрому» такий формат був неприйнятним, адже компанія втрачала контроль над прибутками й логістикою.

Технічні перепони також виявилися критичними: існуючі трубопроводи з Туреччини до Європи — через Грецію і Болгарію — мають обмежену пропускну здатність. Без масштабних інвестицій і з огляду на нестабільну політичну кон’юнктуру в регіоні, реалізація хабу виявилася неможливою.

До того ж, стратегічна невизначеність з боку Європейського Союзу — який продовжує курс на повну відмову від російського газу до 2027 року — фактично знищила комерційні перспективи проєкту. Створювати розподільчий центр без гарантованого ринку збуту — надто ризиковано навіть для такої державної структури, як «Газпром».

У підсумку, після кількох місяців безрезультатних обговорень, «Газпром» практично припинив згадки про хаб — як всередині компанії, так і в розмовах з урядовцями. Турецька сторона, за словами одного з чиновників, начебто залишається відкритою до співпраці, але визнає, що процес «затягнувся».

Водночас, згортання амбітного проєкту не означає краху газового партнерства з Анкарою. Туреччина й надалі залишається одним із найбільших покупців російського газу. Але для Кремля це вже не прорив — це вимушена стагнація. «Газпром» втрачає позиції не лише у Європі, але й у геополітичній грі, де його роль дедалі більше обмежується роллю сировинного постачальника без стратегічного впливу.

Додатковим ударом стала заява ЄС про прагнення повністю відмовитися від імпорту російського газу до 2027 року. За таких умов створювати інфраструктуру без гарантій збуту — економічно невигідно.

Ідея газового хабу передбачала спільну участь Росії, Ірану та Азербайджану, що могло б зробити постачання «обезличеним». Але в реальності «Газпром» не зацікавлений у такій моделі: прибутки діставалися б торговельному оператору, а не безпосередньо постачальнику. Ідея, яка мала б символізувати російську енергетичну автономію, завершилася тишею та дипломатичним фіаско.

І хоча Кремль намагається демонструвати стійкість і альтернативні плани, на практиці навіть найбільш амбітні ініціативи виявляються нереалістичними або комерційно нежиттєздатними.

Втрати європейських ринків, обмеження у фінансуванні, технологічна ізоляція й поступова втрата політичної ваги — усе це створює для Росії нову реальність, у якій енергетичні інструменти більше не гарантують впливу. Замість геополітичного активу «Газпром» перетворюється на ще один тягар для бюджету, а спроби маневрувати — на ознаку стратегічної поразки.

Олена Марченко, спеціально для «Української енергетики»