Останні новини

Хоча Європейський союз був створений для забезпечення максимальної енергетичної незалежності всього континенту, питання цієї незалежності зараз опинилося в руках Німеччини. Цитує "Українська енергетика" статтю європейського політолога Тібо Музергес для Atlantico.

Енергетична політика має найважливіше значення для функціонування сучасного суспільства. Цей стратегічний пріоритет був визнаний батьками-засновниками Європейського союзу ще за часів створення в 1950-х роках Європейського співтовариства вугілля і сталі (ЄСВС) і Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом), які стали основою ЄС. Проте зараз, говорить експерт, енергетичне питання розділило членів Європейського союзу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: В США розглядають нові стимули для країн-членів НАТО не купувати російський газ

На енергетичному фронті перед ЄС стоять величезні виклики: забезпечити поставки газу при збереженні енергетичної незалежності, здійснити енергетичний перехід при збереженні прийнятних витрат для громадян та підприємств.

Але зараз країни-члени ЄС роз’єднані у поглядах на вирішення цих питань.

Це викликано перш за все одностороннім підходом Німеччини до питання, яке, безсумнівно, матиме неминучі геогстратегічні наслідки в середньостроковій та довгостроковій перспективі, вважає Тібо Музергес.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вже цієї зими: Нова українсько-російська газова війна — екс-посол США Пайфер

Європейський Союз імпортує більше половини (54%) своїх енергетичних потреб з країн, підданих значним геополітичним або кліматичним ризикам. Таким чином, 12 з 28 держав- членів ЄС, включно з Німеччиною та Іспанією, більше ніж на 60% залежать від російського або близькосхідного імпорту. Росія, найбільший постачальник природного газу в 28 країн-членів ЄС, забезпечує 90% потреб країн Центральної та Східної Європи. Енергетична залежність Європи у наближчі роки зросте, бо зростає споживання газу. 70% енергетичних потреб ЄС через двадцять чи тридцять років задовольнятимуться за рахунок імпорту.

Ця залежність викликає серйозні геополітичні ризики, особливо на тлі дій Росії, яка практикує збройні вторгнення в сусідні з ЄС європейські країни.

Проект газопроводу "Північний потік - 2", потужністю 55 мільярдів кубометрів, або 11% споживання ЄС на рік, що з’єднує Росію з Німеччиною через Балтійське море, - підтверджує недоліки європейської енергетичної політики. Будівництво газопроводу, яке має бути завершено в 2020 році та оцінюється майже в 10 млрд, викликає великі розбіжності на старому континенті. Цими трубами через територію Німеччини буде проходити 30% імпорту газу в ЄС, в порівнянні з 15% на даний час. Це дає Німеччини особливий статус транзитера газу, позбавляючи багато країн, такі як Польща, Україна або Словаччина, будь-якої комерційної і дипломатичної свободи і, в кінцевому рахунку, їх енергетичної та, отже, національної безпеки. При цьому "Газпром" залишається одночасно власником і користувачем газопроводу. Це дозволяє йому встановлювати ціну газу, що продається в ЄС. Євросоюз буде залежати від єдиного постачальника – Газпрому, який є одним з головних інструментів геополітичного тиску Володимира Путіна. Німеччина, яка веде переговори з "Газпромом" одноосібно і безпосередньо, повинна була би відстоювати європейські інтереси перед російською компанією. Та поки не ясно, чи здатний на це Берлін. "Північний потік – 2" суперечить Директиві ЄС, яка зобов’язує відокремлювати постачальника від виробника, що в даний час не дотримується. Сумніви підкріплюються й тим, що Росія змогла навіть призначити колишнього канцлера Герхарда Шредера президентом проекту "Північний потік – 2".

Питання здатності Німеччини забезпечити превалювання колективних інтересів Європи залишається актуальним, зважаючи на відмову цієї країни від атомної енергії та її великій потребі в газі, й економіку , що наближається до рецесії.

Приклад проекту "Північний потік – 2" сумно і тривожно ілюструє, що тільки справжній Європейський енергетичний союз може забезпечити енергетичну незалежність Європи і, в кінцевому рахунку, її енергетичну незалежність.