Останні новини

Російський «Газпром» відмовився від участі в проєкті газорозподільного хабу в Туреччині попри те, що це відкривало нові можливості для нарощування імпорту блакитного палива до європейських споживачів в умовах відсутності доступних альтернативних маршрутів.

«Українська енергетика» розібралася, як відхід кремлівської корпорації з партнерства може відзначитись на стратегічних планах Туреччини створити в країні потужний логістичний центр для транспортування газу в Європу.

Причини російського відходу

Як стверджує агенція Bloomberg, топменеджмент «Газпрому» припинив будь-які обговорення участі в розбудові турецького газового хабу і на корпоративному, і на урядовому рівнях. З іншої сторони, офіційно позиція Анкари щодо хабу не змінилася, і вона начебто залишається відкритою до співпраці з Москвою. Але турецький чиновник на умовах анонімності визнав, що «процес затягується вже досить тривалий час».

Експерти вважають, що відмова «Газпрому» від хабу в Туреччині означає його остаточне рішення закрити «будь-які потенційні шанси» на відновлення втрачених позицій на європейському ринку. Хоча це, вочевидь, було визнати непросто через негативні фінансові наслідки: до повномасштабного вторгнення Росії в Україну споживачі в ЄС забезпечували компанії близько $8 млрд. доходів щомісяця.

Із зупинкою «Північних потоків» внаслідок підривів восени 2022 року і завершенням транзиту через Україну 31 грудня 2024 року, «Газпром» розглядав саме Туреччину - вже з’єднану з Росією двома великими газопроводами - як місток для повернення в Європу. Але після кількох років вивчення різних варіантів компанія дійшла висновку, що цей проєкт більше є нежиттєздатним.

«Попри те, що президент Росії Владімір Путін публічно просував ідею російсько-турецького хабу із жовтня 2022 року на високому політичному рівні, вона одразу стикнулася із серйозними викликами. Туреччина не має вільних потужностей експортних газопроводів в напрямку Південної Європи, і вона також не бажала надавати «Газпрому» права для спільного маркетингу газу, а разом з ними – й широкий вплив на проєкт. До того ж, Європейський Союз став активно просувати повну заборону імпорту російського газу до кінця 2027 року», - так пояснює Bloomberg причини, які знизили привабливість широкої співпраці з Туреччиною для Москви.

Джерела агенції також стверджують, що ідея турецького хабу не походила від «Газпрому», а виникла у політичних колах, наближених до Кремля. Коли Путін висловився з підтримкою, багато менеджерів корпорації були здивовані, але її експортний підрозділ взявся «до активної реалізації». Для деяких працівників це здавалося шансом на «новий початок» після втрати значної частини найприбутковішого - європейського - ринку.

За планами Путіна, Туреччина мала отримувати з Росії обсяги газу, еквівалентні пропускній здатності зруйнованого трубопроводу «Північний потік-1» - це близько 55 млрд куб м щороку. Розвиток хабу також вимагав будівництва нових трубопроводів через Чорне море на додачу до існуючих ниток «Турецього потоку» і «Блакитного потоку», які зʼєднують обидві країни. Та за ходом вивчення деталей «Газпром» поступово втрачав інтерес. Туреччина наполягала, що має самостійно продавати газ, доставлений на хаб, а роль «Газпрому» повинна обмежуватись тільки постачанням ресурсу. В Кремлі на такі обмежені умови не погодились.

Як виник турецький хаб

Хоча ідею про створення газового центру в Туреччині найбільш активно в публічній площині просувала Росія, представляти її як ініціатора і автора цього проєкту - помилково. Туреччина ще з початку 2000-х прагнула стати регіональним енергетичним вузлом. Близько двох десятиліть, до 2022 року, Москва фактично не приймала участі в цьому процесі. Тож головні фактори, які робили хаб перспективним, були повʼязані не з обовʼязковим доступом до російського газу, а з географічним розташуванням Туреччини поряд з ЄС та її зацікавленість у поглибленні звʼязків з європейськими енергетичними ринками.

Зі своєї сторони, Євросоюз підтримує створення газових хабів як інструмент для прозорого ціноутворення й конкурентної торгівлі, покликаний зменшити вплив політичних ризиків на енергоринок. Це передбачає Третій енергетичний пакет, який набув чинності у вересні 2009 року. В ідеалі газовий хаб - це не просто інфраструктурний об’єкт, а ринок із високою ліквідністю, сучасними регуляторними механізмами та можливістю торгівлі газом незалежно від його географічного походження через електронну біржову платформу.

Після початку повномасштабної агресії проти України, Туреччина стала для Росії найбільшим споживачем її газу та потенційним «великим вікном» у Європу. Це й спонукало Кремль активізувати риторику навколо хабу - з розрахунком, що російський газ зможе знайти нові шляхи до європейського споживача. Але тиск Вашингтону фактично перекрив Туреччині можливості для впровадження комерційних схем, які можуть сприяти зростанню експорту російського газу в Європу.

Як повідомляла «Українська енергетика», наприкінці минулого року Міністерство фінансів США запровадило санкції проти російського «Газпромбанку» – установи, тісно повʼязаної з державною монополією «Газпром». Це унеможливило поглиблення співпраці Туреччини і Росії на газовому ринку, попри велику спокусу до такого розвитку подій. Під ризиком опинилися й наявні газові контракти.

Після зупинки українського транзитного маршруту для постачання російського газу в ЄС Туреччина перетворилася на ключого транспортного партнера-посередника для «Газпрому». Сукупна пропускна здатність трубопроводів з Росії до Туреччини сягає майже 50 млрд куб м на рік – і на сьогодні це остання артерія, що зв’язує російський газ та європейський ринок.

Особливі обмеження

На початку травня Єврокомісія презентувала Дорожню карту, як країни ЄС можуть повністю позбавитись залежності від газу з Росії до кінця 2027 року. Але все-одно російський ресурс не зможе повністю зникнути з енергетичного балансу Європи. В цьому впевнений директор з комерційних питань угорської газотрейдингової компанії MVM CEEnergy Ласло Фріч. «У підсумку вирішують гроші, а російський газ досі відносно дешевий у порівнянні з іншими джерелами, включно зі зрідженим природним газом (ЗПГ). Ситуація на ринку така, що все більше треба брати до уваги питання доступності за ціною, щоб забезпечити попит», - зазначив він.

Загалом в 2024 році ЄС отримав з Росії 52 млрд куб м блакитного палива, з яких 32 млрд куб м було доставлено трубопроводами і 20 млрд куб м – морськими танкерами у вигляді ЗПГ.

Ласло Фріч також звернув увагу, що газова торгівля має особливості, які унеможливлюють точне визначення, скільки російського газу може міститись в так званому «турецькому міксі» (Turkish Blend), який транспортується в ЄС і включає блакитне паливо з різних джерел – не тільки з Росії, але й Азербайджану та Казахстану.

Ця ж суміш, нагадав він, постачається до Угорщини, яка має чинну угоду з «Газпромом» до 2036 року на щорічний обсяг 4,5 млрд куб м газу, з яких 3,5 млрд мають надходити через «Турецький потік». Географічне розташування не передбачає прямого доступу країни до моря для організації економічно вигідних альтернативних постачань, тому її влада з пересторогою ставиться до повного розриву газових контрактів з Росією, яке просуває Єврокомісія.

Непересічні плани

На перебіг дискусії, що розгортається навколо експорту газу турецьким маршрутом на ринок ЄС, можуть в подальшому вплинути й зміни в структурі власників трубопроводів.

Бойко Борисов, колишній прем’єрміністр Болгарії, а нині - лідер найбільшої популістської політичної партії «ГЕРБ», минулого місяця повідомив, що країна веде переговори з американським хедж-фондом Elliot Management про придбання та можливу модернізацію болгарської частини «Турецького потоку», яка дозволить збільшити її потужність на кілька мільярдів кубометрів.

Майбутня угода, як повідомляють ринкові джерела агенції Montel, може відбутись за участю фінансової структури Bulgarian Energy Holding, до якої належать державний постачальник Bulgargaz та оператор магістральних газопроводів Bulgartransgaz. Двоє болгарських депутатів сказали, що будь-який продаж газових активів іноземній структурі має бути попередньо схвалений місцевим парламентом, причому всі деталі повинні бути публічними і прозорими.

«Якщо такі домовленості будуть укладені, це сприятиме увіковічненню залежності Європи від російського газу», - впевнений Мартін Владіміров, експерт з енергетичної безпеки Центру досліджень демократії (аналітичного центру, що базується у Болгарії).

Турецькі амбіції

Хоча Росія відмовилась від участі в розбудові газового хабу в Туреччині, це не впливає на експорт «Газпрому» до країни. Анкара, зі свого боку, не відкинула плани створити газовий центр, який в перспективі може стати її дипломатичним козирем в переговорах про співпрацю з Брюсселем. Розбудова внутрішнього газового ринку також здатна зміцнити її геополітичний вплив в регіоні Чорного та Середземного морів.

Щоб досягнути цієї амбітної мети, Туреччина поступово зменшує залежність від Росії, розвиваючи імпорт ЗПГ та диверсифікацію трубопровідного експорту. Стратегія вже призвела до певних результатів. Якщо в 2020 році російський газ займав понад 50% на турецькому ринку, то в 2024 року його частка скоротилася до 40%.

Замість «Газпрому» турецька державна компанія BOTAS розглядає в ролі пріоритетного партнера азербайджанську корпорацію SOCAR (за підсумками 2024 року на неї припало 20% в імпорті газу до Туреччини ). Крім того, BOTAS прагне купувати більше газу в Катарі, Алжирі та США через власні ЗПГ-термінали (їх сумарна потужнісь сягає 25 млрд. куб. м газу на рік).

Анкара також докладає зусиль, щоб відкрити шлях до ЄС ще й газу власного видобутку. Зокрема, йдеться про масштабну розробку родовищ Чорноморського шельфу, яка почалася в квітні 2023 року. Але її бурова активність в Середземному морі навряд чи здатна принести вигоди у стосунках з Брюселем.

Причина – територіальні суперечки з державою-членом ЄС Кіпром. Саме через них переговори на високому рівні щодо торгівлі енергоресурсами між Туреччиною та Євросоюзом були призупинені у 2019 році. В заяві лідери ЄС відзначили, що такі зустрічі «тимчасово не проводитимуться» через конфлікт про права на буріння газових свердловин у Середземному морі.

«Попри наявний потенціал, енергетичний діалог між ЄС і Туреччиною фактично заблоковано через рішення, ухвалені у 2019 році. Ми вважаємо це ситуацією, в якій програють усі. Туреччина - це одна з ключових енергетичних артерій. Використовувати її чи ні - вирішує Євросоюз», - підсумував Фарук Каймакджи, посол Туреччини в Брюсселі.

Світлана Долінчук, спеціально для «Української енергетики»